Господь поверне мене на волю | Лист політв’язня Різи Ізетова

Різа Ізетов
·
14:29, 13 серпня
Господь поверне мене на волю | Лист політв’язня Різи Ізетова
Джерело фото: Кримська солідарність

Суспільне Крим, разом із “Кримською солідарністю”, щоп’ятниці публікує листи кримських політв’язнів, яких незаконно утримує Росія. Другий лист від громадського активіста Різи Ізетова. 

Для моїх пращурів був рік 1944, для мене - 2014. Що було до нього: жив, кохав, молився (хай кожен наповнить дорогим для нього змістом ці слова). Нас не вбивали сотнями і не пакували у товарні вагони тисячами, ні. Нас викрадали поодинці, катували: потім вбивали; нас змушували виїжджати з рідного Криму; саджали і продовжують це робити і зараз на великі терміни у російські тюрми; забирали і забирають наші маєтки, лишають роботи і крадуть історію.

Ось тут би з'явитися Гамлету з його "бути чи не бути". Але ж це не Данія: виявляється, що у новій реальності Криму потрібно було "бути". Потрібно було виходити проти свавілля силовиків, потрібно було розкривати злочинні плани та демонструвати злочинні дії. Треба було брати і робити. Перефразую коротку історію: "Позавчора прийшли за лівими, не вийшов - я ж не лівий, вчора прийшли за правими, не вийшов - я ж не правий, а сьогодні прийшли за мною, ніхто не вийшов, бо вже нікому було".

Історія мого затримання російськими окупантами має багато спільного із затриманнями інших кримських татар у окупованому Криму. Чому? Мабуть тому, що робота спецслужб Кремля - нагромадження штампів, "коридорне мислення" службовців; неприхована ворожість до усього "неросійського". Якщо твоя позиція не приймає життя премудрого піскаря, то і питання: "Затримають чи ні?" не стоїть, лише: "Коли?" Саме життя моє і до, і після арешту, не таке цікаве, щоб я міг багато що розповісти, але ж не знаю чому пригадав такий випадок.

Десь на початку літа 1998 року, будучи одним з заступників командирів взводів у батальйоні зв'язку, вів роту на сніданок. Мої друзі сержанти йшли всередині колони і ні про що не турбувались, якщо моя черга вести роту, то і усі шишаки будуть на моїй голові. Раз..., раз..., раз, два, три! Бачу що попереду строю, десь у метрах 30-40 - командир бригади, полковник Куделя, для багатьох солдатиків він якщо і не цар, то непомірно його зам по військової підготовці. Дядька - грізний й величезний, хоча і мав десь 50 кіло зайвої ваги. Коли з ним не було його зама, полковника Щербицького, то можна було уявити, що командир його схарчив. Оправляю ременя, головний убір, верх камуфляжу. Рота на відстані метрів десяти. Пора. 

Рота... - голосно звертаюсь до бійців, чекаю два кроки. - Струнко!

Рота перейшла на стройовий. Ноги підіймають високо, б'ють асфальт грізно, очима пожирають командира, сінхронність дій - повна. Добре.

 - Рівняння ліво... - підганяю під ліву ногу і видихаючи усе повітря з легенів, - ... ручь!

Бійці стали немов кам'яні: руки по швах, голови повернуті до командира, тільки гулко переставляють ноги у кирзові чоботи. Любо та дорого дивиться. Сам йду прижавши ліву до стегна, а праву долонь піднявши до віска, це таке військове привітання від мене до нього. 

- Вільно.

- Вільно, - повторюю команду командира; рота звону затопала похідним.

- Сержанте, до мене, - щось мені не подобається такий тон. - Молодший сержант Родіонов, прийняти роту, - далі бійці підуть без мене.

- Сержант Ізетов, за вашим наказом, Пане полковнику...

- Синку, маєш бажання будувати Тарханкут? 

Звісно, будувати сам півострів на заході Криму ніхто не збирався. Десь там повинен був у скорому часі запрацювати ППОшний об'єкт. Найнедисциплінованні бійці, за легендою, їхали у той голончаковий край у пошуках пробачення своїх командирів (спека, привозна вода, величезні павуки - тарантули - бр-р-р).

- Ні, пане полковнику.

- Тому командуй українською, згідно з статутом ЗС України. Ще раз почую російську команду - поїдеш. Домовились?

-Так. Дозвольте йти?

- Іди!

Які русизми влізли в мої уставні команди я не зрозумів. Відкрив про всяк випадок стройовий устав. Нічого не знайшов. Навіть рахунок описан, як: "Раз, два, три". Думав, я думав: зрозумів, що командир з мене знущається. Тоді я прийняв рішення відігратися і став водити стрій під інший рахунок: "Один... Один... Один, два, три". 

Навіть по сьогодні, будівельник з мене - ніякий і їхати кудись у пустельний Тарханкут в мене ніякого бажання нема. Не знаю, може жив мій колишній командир, може він - поважний генерал з необмеженими повноваженнями, тому пішу українською... згідно з уставом. Якщо Господь поверне мене на волю у тілі, яке ще буде само рухатися, розмовляти, та, головне, мислити, то потрібно буде жити удвічі, тричи активнішим життям, ніж то було до затримання.

Хтось з великих сказав, що поганці не відпочивають, а для того, щоб зло перемогло, достатньо, щоб хороші люди нічого не робили. Не можна добропорядної людині бути за бортом життя. Не йдіть на змову зі своєю совістю, може колись у похилому віці, лежачі у своєму ліжку будете жалкувати, що не знайшли у собі сміливості сказати "Ні" тиранії.

*стилістика та орфографія тексту збережена авторська

Перший лист: Ти сидиш не за вбивство чи розбій - ти сидиш за свою віру | Лист політв’язня Ремзі Бекірова