Про вирок

Як ви сприйняли вирок для свого чоловіка?

Авжеж, ілюзій ніхто не плекав. Я знала, що дива не трапиться. Я розуміла що вирок буде у вигляді десятків років. Чоловіку дали 16 років суворого режиму. Чомусь у моїй голові не 16 років, а 110 років, які дали у сумі на всіх фігурантів. Всі вони для мене рідні люди, всі їх дружини, матері — це вже якась невід’ємна частина мене. Я намагалась не показувати, як у мене всередині горить. У мене настільки боліло, коли я почула ці цифри. Але побачивши посмішки на обличчях хлопців і наскільки вони це терпляче сприйняли… До початку суду вони кричали слухачам у залі що це все лише цифри на папері. Політично вмотивовані справи не будуть так довго існувати. Ці слова підбадьорили мене, я намагалась триматися. Але, авжеж, коли ти їдеш назад, ти переосмислюєш це. Ми не знаємо скільки наші герої будуть перебувати у тюрьмах. Морально ми готові до всього. Але авжеж серцю і очам не накажеш.

Про етапування

Коли етапування?

Невідомо. Етапування відбувається спонтанно, по їх рішенню. Вирок озвучений, етапування може бути у будь-який момент на території Ростова. Поки не пройде апеляційне рішення на даний вирок, вони не можуть етапувати у колонію. Але можуть етапувати в інше СІЗО у будь-який момент. Наскільки мені відомо, вони кажуть, що не зобов’язані повідомляти ні адвокату, ні родичам. Це повна невідомість. Це колонія суворого режиму. І локація — вся Російська Федерація. Тобто, це може бути Башкирія, Ставрополь та інші регіони. Як карта ляже. 

Про зустріч з чоловіком

Коли ви останній раз бачили чоловіка?

Останнє судове засідання, на якому зачитувався вирок, проходило у відкритому режиму. Дозволили зайти до зали більше 30-м слухачам. Тож мені теж пощастило побачити чоловіка протягом 10-15 хвилин поки зачитувалося рішення суду. Побачила чоловіка, інших фігурантів. По їх обличчям було видно, що вони готові до будь якого рішення, яке винесе суд. І прийняли з гідністю почуті драконівські терміни. Тому що, в принципі, як громадськість, так і фігуранти розуміють політичну мотивацію цього процесу.

Чи вдалося вам поговорити з чоловіком?

До того моменту як зайшла судова колегія я встигла перекинутись кількома словами із чоловіком. Безперечно, в першу чергу, я запитала, як його самопочуття. Він сказав, що все нормально, щоб я не хвилювалася. В будь якому разі, у відповідності із нашими релігійними поглядами, він намагався мене за ці хвилини максимально заспокоїти. Запитав як діти, передав слова привітання родичам, народу і всім небайдужим. І сказав чекати у Криму.

Перед останнім засіданням коли була крайня зустріч?

Теж буквально за два тижні до вироку на одному із судових засідань, коли проходили слухання свідків зі сторони захисту. І тоді теж ми мали можливість під час перерв такими короткими репліками обговорювати питання. У мене було багато питань до нього і у нього до мене. Це ті теми які пов'язані з дітьми, навчанням дітей, їх здоров’ям.

Коли плануєте поїздку?

Я так думаю, що у жовтні місяці планую, потрібно отримати дозвіл. Хочу взяти старшого сина.

Бахчисарай — Ростов-на-Дону понад 700 кілометрів. Їздять на восьмимісному бусі. З іншими дружинами та матерями колективно їздили у Ростов.

Про здоров’я

“Бувають дні, у плані їжі, що дають свинину. А це іде врозріз із нашими релігійними нормами. Основне джерело надходження їжі — це передачі через СІЗО, які робимо ми, наші співвітчизники, які допомагають”

Як його здоров’я?

Якщо коментувати умови тримання у СІЗО, правозахисники говорили, що це нелюдські умови, які прирівнюються до тортур. Це маленька камера на 6-8 кв.м. В останній раз, коли я питала, у камері було 8 ув'язнених. Раз на тиждень на декілька годин їх виводять на прогулянку, але це за умови, якщо немає побачень, судових засідань. Якщо підсудний безпосередньо на побаченні або на судовому процесі, то він пропускає цю прогулянку. Повна антисанітарія. І безумовно це відображається на здоров’ї людини. 

Чоловік категорично не допускає обговорювати ці питання та теми. Але в цей раз я побачила ще ближче колір шкіри - дуже білий. Це пов’язано з тим що не вистачає денного світла - воно мінімізовано настільки, наскільки вони могли це зробити. Це впливає на колір шкіри, на нестачу вітаміну D. До цього суди йшли щодня, і було помітно, наскільки він втомлений. Не було можливості ні прийняти душ, ні відпочити. Вночі вони сплять по черзі, якщо не вистачає ліжок. Це теж впливає на їх фізіологічний стан.

Бувають дні, у плані їжі, що дають свинину. А це іде врозріз із нашими релігійними нормами. Основне джерело надходження їжі — це передачі через СІЗО, які робимо ми, наші співвітчизники, які допомагають. Намагаємось передати якісь полуфабрикати і ті продукти, які не швидко псуються. Таким чином складається їх образ життя. У них є можливість замовляти їжу через інтернет-магазин. Але це за умови наявності тих продуктів, які ми хочемо замовити.

Буквально декілька місяців тому йому стало погано прямо у залі суду. Він вимагав викликати швидку. На що отримав відмову. Була висока температура та кашель. Теологія даного захворювання була незрозумілою — простуда, грип, коронавірус. На це не звернули увагу. Він сидів до кінця судового дня. На наступний день він був уже у масці, у лежачому положенні. Через адвоката я питала як він, адвокат казав, що чоловік приймає парацетамол. Я сказала ще, щоб він почав приймати антибіотик, який я передала раніше. І він послухався мого прохання. Бо зі сторони медсанчастини не було ніякої реакції в плані оглядів або обслідувань.

Тоді я дуже переживала. Але хвороба пройшла. Буквально кілька тижнів на судовому процесі він знову був у масці, знову страждав від температури. Який діагноз, що у нього болить — ми не знаємо. Останній раз він сказав, щоб я переживала, що він більш менш у формі та тільки зуби сильно турбують. Це така хронічна хвороба політв’язнів у СІЗО. Бо буквально кожен другий жаліється на те, що зуби сильно сипляться, бо вода погана, умови не нормальні для життєдіяльності. І єдина альтернатива від СІЗО — виривати цей зуб. І то, це довга процедура — дочекатися допомоги лікаря і щоб надали допомогу. 

Чи є заборонені продукти на передачу?

Якщо говорити про м’ясні та сирні продукти — це мають бути вакуумні продукти. Передавати ці продукти у природному вигляді заборонено, так само як і муку та мучні продукти, ті ж пельмені чи ще щось. Виключно все має бути у вакуумі. Мед, варення, джем — виключно у пластикових упаковках або у щільному поліетилені. Скло категорично заборонене, відповідно й їжу у склі теж. Якщо це фініки — кісточки треба витягувати. Якщо це цукерки — знімати етикетки. Якщо це цигарки -  то у розсипну, відкривати упаковки.

Про обшуки

“Обшук проводили у дитячих портфелях, книгах, у моїх економічних статтях. Я запитала у силовиків, що вони шукають. Вони сказали, що шукають зброю. Зброю на сторінках літератури”

Коли ви зрозуміли, що перебуваєте у зоні ризику або небезпеці?

Перший сигнал трапився ще у 2016 році навесні, коли відбулися перші масові обшуки у Бахчисараї. Тоді мій чоловік, перебуваючи всередині мечеті, через мікрофон та великий рупор, що виходив на вулицю,  інформував місцеве населення, що у домах таких-то кримських татар відбуваються обшуки. Це традиційний спосіб оповіщення у нашого народу споконвіків. Таким чином кримські татари сповіщали місцевих про якісь проблеми, про якусь інформацію. За такі дії чоловіку винесли перший адміністративний штраф у організації несанкціонованого мітингу, коли більше 200 людей прийшло під місцеве етнографічне кафе “Салачик”, де відбувався обшук. Хоча чоловік, на момент сповіщення ще не знав, що у “Салачику” проводились слідчо-оперативні дії. Ми заплатили цей штраф.

Пізніше у січні 2017 року до нас прийшли із першим обшуком. Озброєна до зубів артилерія. Тобто у своєму амплуа прийшли силовики, налякали дітей, перевернувши весь будинок. Тоді чоловіку дали 12 діб адміністративного арешту. Це був перший прецедент, коли до кримських татар застосовували адміністративні арешти.

До 2016-2017 років застосовувалась практика тільки адміністративних штрафів. Тоді для себе ми чітко окреслили бачення того, що це звернення силовиків по відношенню до нашої родини, або ми їдемо, або припинемо свою діяльність у напрямку правозахисту та журналістики. Тоді чоловік сказав, що ми будемо до кінця у Криму. І ми для себе розуміли, що наступний раз може бути завершений кримінальною справою. У якомусь сенсі ми були готові, що проти чоловіка можуть відкрити кримінальну справу. Так і трапилось.

Розкажіть про затримання вашого чоловіка.

11 жовтня 2017 року шоста ранку. Це був вже другий обшук у нашій сім’ї. Другий голосний стук у двері. Чоловік вже прочитав ранкову молитву. Середня донька була поряд із ним. Безумовно він пішов відкривати двері. Я вже все зрозуміла, пішла моментально одягатися. Але поки я одяглась і вийшла, я почула плач доньки та її крик. На той момент наймолодшій доньці було 5 місяців. І вона теж прокинулась від цього крику, від цього стуку у двері. Я її схопила на руки і вибігла. Побачила картину, що мій чоловік на підлозі у наручниках. Над ним чоловік сім силовиків у масках. І серед силовиків я побачила чоловіка в піджаку без маски. Я зрозуміла, що це слідчий. П’ятимісячна донька кричить у мене на руках, інші діти теж прокинулись у плачі. Чоловік лежить на підлозі і коли він підвів голову, я побачила у нього синець на лобі. Тобто це був удар об підлогу.

Я тоді звернулась до слідчого з питанням, що тут відбувається, що це за неправомірні дії, чому мій чоловік у наручниках, він злодій чи який у нього процесуальний статус, чому вони взагалі переступили порог мого дому без зачитування постанови. Я сказала, що це все незаконно, що я буду це все оскаржувати, що на кожну їх дію я буду подавати клопотання, що я компетентна у юриспруденції Російської Федерації, що вони не на тих нарвалися. На що слідчий дав команду зняти наручники з чоловіка. Він встав і цей синець я побачила більш чітко. Тоді слідчий зачитав постанову, це було кримінальне судочинство. Після цього у більш спокійній формі вони почали проводити обшук у квартирі.

Обшук проводили у дитячих портфелях, книгах, у моїх економічних статтях. Я запитала у силовиків, що вони шукають. Вони сказали, що шукають зброю. Зброю на сторінках літератури. Це те, що обмальовує ту тактику, яку ведуть силові структури у Криму і у всій Російській Федерації, коли використовують закон як інструмент у репресіях. Де книги та погляди є джерелом злочину і предметом тієї “зброї”. Вони нічого не знайшли, конфіскували телефони. Пізніше ми дізналися, що доказом провини у матеріалах справи став аудіозапис, де вісім фігурантів цієї справи у мечеті обговорювали релігійні та суспільно-етичні проблеми людей у суспільстві. За розмови, за думки, за погляди у політично мотивованих справах дають такі космічні терміни, які навіть вбивцям не дають. 

Про життєвий шлях

“Буквально перед арештом чоловіка я повинна була захистити свою дисертацію. Але те що сталося, мене не зламало. Чоловік мене всіляко підтримував вже із СІЗО щоб я продовжила свою освіту”

Чим займався ваш чоловік до обшуків та арешту?

У чоловіка теологічна освіта. До 2014 року, до геополітичних змін, він займався питанням освіти дітей, був репетитором, викладав мови — турецьку, арабську. Викладав ісламські науки. Займався організацією та проведенням народних мусульманських свят. Був суддею по кримськотатарській боротьбі куреш серед дітей. Займався волонтерською діяльністю — допомагав у зборі коштів для онкохворих дітей. Дуже багатогранна особистість, у нього було багато інтересів. Намагався бути активним у всіх сферах життя громади. У 2014 році і після, сама реальність підштовхнула до того, щоб займатися громадською журналістикою. Тому що буквально всі професійні кореспонденти були видворені з Криму. Була велика необхідність висвітлювати ті політичні процеси, які відбувалися і відбуваються у Криму. Чоловік став висвітлювати те, що відбувається під будинками кримських татар, під судами, де почалися судові процеси, говорити про викрадених, наприклад, як Ервін Ібрагімов. До арешту це була основна його діяльність.

Чим ви займалися і займаєтесь зараз?

У нас в сім’ї була я, моя сестра та брат. Наші предки практично всі були з вищою освітою. В більшості випадків вони були лікарями. Мої батьки максимально намагалися направити нас у те русло, щоб ми вчилися. У 2002 році я закінчила школу із золотою медаллю. Бажання йти у медицину не було, я пішла на економічний. Завершуючи магістратуру по економічній спеціалізації, там в університеті ми познайомились з моїм чоловіком. Моя мрія завжди була жити у Бахчисараї. Це історичне місце, особливо стара частина буквально дихає історією народу. Можна сказати, що моя мрія здійснилась.

Ми рік прожили у Сімферополі і потім переїхали у Бахчисарай. Один за одним у нас почали з’являтися дітки. Тому деякі роки я брала паузу, щоб продовжити економічну діяльність, по більшій частині у дослідницьких проєктах. І коли в нас вже народилася третя донька, коли вона підросла, я попросила чоловіка щоб він мені дозволив йти далі, вступити на магістратуру. Він всіляко заохочував мої ідеї та ініціативи. Ніколи не перешкоджав тому, щоб я могла приносити користь суспільству. Я вступила у аспірантуру, продовжила свою дослідницьку діяльність у економічній сфері. По більшій частині це була сфера туристично-рекреаційна. Потім прийшов 2014 рік. 2015,2016 і так далі. 

Буквально перед арештом чоловіка я повинна була захистити свою дисертацію. Але те що сталося, мене не зламало. Чоловік мене всіляко підтримував вже із СІЗО щоб я продовжила свою освіту. Тому поряд з економічним профілем, я вступила на магістратуру міжнародної журналістики. Сподіваюсь, що за декілька місяців отримаю диплом, зараз складаю державні екзамени. І це більше необхідність для кримських реалій. Бо ми розуміємо, що правозахисна та журналістська діяльність у Криму — це спосіб нашого захисту. 

Чи вистачає вам ресурсів та сил бути головою сім’ї у відсутність чоловіка?

Авжеж, коли арештовують голову сім’ї на плечі жінки лягає колосальне навантаження. Це з одного боку - виховання дітей, їх забезпечення. З іншого боку - маса питань у тому, що потрібен адвокат для захисту чоловіка, треба відвідувати судові процеси, їхати у СІЗО о четвертій ранку щоб зайняти чергу і цілий день можна там простояти аби зробити передачу. І багато супутніх питань - збір документів, справок і тощо. Знаєте, жінці одній потягнути таку ношу апріорі неможливо. Тому ми вдячні народу, який став природнім способом консолідуватися довкола проблем політв’язнів і їх сімей. Такою природною консолідацією виникла “Кримська солідарність”, яка охоплює у собі три аспекти — інформаційний блок, бо говорити про те свавілля, яке відбувається у Криму треба і важливо.

Інформаційний блок сформувався на основі активістів, вони непрофесійні журналісти. Це багатодітні мами, будівельники, вчителі, які висвітлюють те, що відбувається у Криму. Юридичний блок у рамках якого юристи, адвокати, правозахисники, громадські захисники надають юридичну допомогу політв’язням, захищають їх у судах, говорять про це на локальних та міжнародних площадках. І це відділ забезпечення, ми його називаємо відділом взаємодії із сім’ями, у рамках якого надається матеріальна допомога і у соціально-побутових, і у медицинських питаннях сім’ям. Тож це сьогодні сильний щит у Криму, який допомагає нам. І мені в тому числі. Це не враховуючи допомоги родичів, друзів та сусідів. Починаючи з того, як у будинку кран прикрутити, завершуючи тим, що десь дітей треба залишити сусідці, десь родичі приїжджають. Народ взяв на свої плечі усі ті проблеми, які лягли на сім’ї політв'язнів. 

Коли чоловіка заарештували, син міг піти памперси купити, замінити, приготувати молочну суміш. Молодша донька в нас була на штучному годуванні. Через мої часті поїздки . Бо після арешту чоловіка потрібно було виїжджати і на міжнародні площадки і говорити про те, з чим зіткнувся корінний народ Криму. Тож можна сказати мене певну частину часу не буває вдома. І син всіляко допомагає у піклуванні про своїх молодших сестер. І зараз теж, коли мене періодично немає вдома, він знає, що він головний вдома. Я йому дуже вдячна, що він свідомо до цього підійшов. Мабуть, подорослішав моментально з моменту арешту чоловіка. На червневих обшуках, коли були чергові масові обшуки, це був перший день в його житті, коли я взяла його на обшук. І коли ми поверталися, мені стало так тепло, що я не одна і що мій син продовжує шлях свого батька.

“Ти бачиш цих людей, які готові останній шматок хлібу віддати дітям, які ростуть без батьків. Спостерігаючи цю солідарність, єдність та консолідацію мені ще важче буде покинути цих людей. Я хочу бути з ними до кінця”

Ви не думали виїхати з Криму?

У нас були дискусії всередині сім’ї. Але по більшій частині спрацьовують такі речі як обов’язок перед народом, справа честі, совісті перед тими людьми, з якими ти прожив поряд довгі роки. І важливе розуміння того, що ти маєш всіма способами захистити свій народ. Чоловік мене всіляко готував до того, що я можу залишитися одна на довгі роки з дітьми. Просив готувати дітей до того, що вони будуть рости без батька. Але морально та етично, з точки зору наших релігійних принципів, він просив боротися до кінця. Не просто чекати, а боротися шляхом ненасильницьких методів, які характерні кримськотатарському менталітету. Він наполегливо просив, щоб я не зупинялась.

Безумовно будучи на свободі, розуміючи всі ризики, що активізм у Криму під об’єктивом силовиків, я продовжую боротися за звільнення свого чоловіка, за звільнення кожного політв’язня. Тому що їх сім’ї — це рідні для мене люди. Всі наші співвітчизники, які несправедливо утримуються у тюрьмах, вони представники нашого народу в першу чергу. Всі вони сидять без провини. І кожен день перебування їх у тюрмі — це злочин. Злочин не тільки проти кримських татар, як представників нацменшинства. Це великий злочин проти всього людства. І я борюсь тими мирними ненасильницькими методами, які дозволені тут, у Криму, щоб якомога скоріше кожна дитина могла обійняти свого батька. Сьогодні біля 200 дітей у Криму, які ростуть без опіки батька. Багато з них з моральними, фізіологічними, психологічними захворювання, на яких дуже відобразився стрес того дня, коли забирали їх батьків.

Мене часто питають про це колеги. Якось з донькою ми їздили у Туреччину на її лікування і вона теж мене питала: коли батько вийде, чи ми поїдемо з Криму. І це питання на одному із побачень обговорювали з чоловіком, але більш у гумористичній формі. Я тоді сказала, що не можу залишити Крим. Особливо у всі ці останні роки, коли ти бачиш всіх цих активістів, у яких по суті діти теж не бачать їх. Бо ці хлопці у будь-якій точці Криму стрімлять якісь обшуки, або по графіку стоять під судами. Причому ти бачиш, як вони, поспішаючи взимку можуть прийти у кедах. Або у холодну пору і без куртки прибігти, бо розуміють важливість того, що потрібно вчасно прийти на якийсь судовий процес. Або рано вранці бігти до будинків кримських татар, де проходять обшуки.

Ти бачиш цих людей, які готові останній шматок хлібу віддати дітям, які ростуть без батьків. Спостерігаючи цю солідарність, єдність та консолідацію мені ще важче буде покинути цих людей. Я хочу бути з ними до кінця. Чоловік сказав, щоб я не робила такі прогнози, бо все змінюється і будувати якусь чітку стратегію доволі важко. Але я побачила, що він розуміє мої почуття. Авжеж я хотіла би бути у Криму і надалі. Але як буде далі — невідомо.