Першою причиною незаконності проведення подібного «референдуму» є те, що він порушував Конституцію України. Діюча в Криму зараз, російська влада, спираючись на пункт 10 статті 138 Конституції України, легалізує «Кримський референдум», аргументуючи, що згідно цього пункту проведення місцевих референдумів у Крим були можливі. Юрист «Кримської правозахисної групи», Богдан Мельникович, пояснює: «10 пункт вищеназваної 138 статті Конституції України стосується питань місцевого рівня. Проте, якщо ми звернемося до статті 73 Конституції України, в ній зазначено, що питання про зміну території України вирішуються виключно на всеукраїнському референдумі. Тож, згідно Конституції України, проведений у 2014 році референдум не був законним. На місцевому референдумі в Криму могли вирішуватися питання про визнання статусу місцевості, як курортів, про забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур, про участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів, про ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації. Але ніяк не питання територіальної приналежності. Це суперечить Конституції держави».

Друга причина, що свідчить про незаконність «референдуму» – кількість проросійських ЗМІ, які домінували на півострові у 2014 році. Керченська журналістка, Олена Лисенко, яка на той час працювала в Криму, згадує: «коли я знімала захоплення паромної переправи, мене із моїм колегою так звані «казаки», почали штовхати. Один із російських військовослужбовців намагався заборонити мені знімати. Коли я спитала причину, цього було достатньо, щоб він махнув рукою і на нас налетів натовп цих ряджених «казаків». Вони нас так штовхали до самої автівки, яка була припаркована неподалік. Я пам’ятаю, як колега, який поїхав зі мною, просто в якості водія – закривав мене від них, щоб мені не було так боляче. Я ніколи не забуду, що він так себе героїчно тоді проявив, один проти натовпу. Я почала плакати і, власно кажучи, нам вдалося поїхати звідти. Дуже боялася, щоб в мене не забрали картку, на яку я знімала або техніку». Мешканка Севастополя, Лара Мос, пригадує, що російська пропаганда працювала на залякування мешканців півострову: «Я пам’ятаю, у школі батьки однокласників моїх дітей абсолютно серйозно розповідали, що українські фашисти завезли шибениці, вони будуть вішати російських жінок. Російськомовних будуть розстрілювати, а військові НАТО вже розподілили квартири на Великій Морській у Севастополі. І ось всі ці фейкові страшилки, їх рівень був просто позамежний».

Третя причина – російські військові захопили ключові частини півострова.  І громадяни “голосували” під пильним поглядом російських «зелених чоловічків». Олена Лисенко пояснює, що всю «брудну роботу» по зачистці від журналістів, виконували саме «казаки». Для того, аби репутація «ввічливих людей» залишилася бездоганною і вони («зелені чоловічки» – ред.) залишились в очах кримчан взірцем ідеальної поведінки російського військового. Її слова підтверджує один із українських військових, побажавший не називати своє ім’я. Він полишив півострів одразу після окупації, не залишившись у російській армії. «Тоді, до Криму, водночас почали не тільки перекидати російських військовослужбовців, але з того, що я бачив особисто – це російські бандитські угрупування. «Казаки», чеченці, відставники. От саме вони займалися придушуванням протестів, розгоном українських акцій, не допускали українських журналістів».

Четверта причина – це швидкість підготовки «референдуму». Голосування було підготовлено за 20 днів, що не дало можливості для громадського обговорення. Окрім цього, в бюлетенях, роздрукованих на звичайних білих листах формату А4 не було пункту, який би дозволив проголосувати за те, щоб Крим залишився у складі України. Актор із Сімферополя, Євген Черніков розповідає: «В бюлетенях обіцяли три питання, Крим у складі Росії, Крим у складі України та Крим, як незалежна держава. Багато хто з людей, реально повірили у чесність голосування, ніби їхня думка когось хвилює, вони хотіли піти на референдум, щоб проголосувати за Крим у складі України. А такого пункту, в результаті, навіть і не було». Лара Мос говорить, що кількість відкритих дільниць для голосування була значно меншою, ніж при проведенні звичайних виборів: «наприклад, дільницю де постійно голосувала я, не відкрили. Дільницю, де моя мама до того була або членом, або головою виборчої комісії – не відкрили. От принаймні про дві закриті дільниці можу говорити цілком точно. Тепер питання: скільки таких зачинених дільниць було по Криму, які працювали при проведенні звичайних виборів до 2014 року? Зроблено це було рівно для того, щоб по російських каналах показати як багато людей прийшли на голосування. Але, фактично, ті хто хотів голосувати, просто не мали вибору й йшли на доступні відкриті дільниці, створюючи черги».

П’ята причина незаконності «референдуму» – у відсутності міжнародних незалежних спостерігачів. Це, якраз, є наслідком першого пункту: ані Україна, ані члени Євросоюзу, ані група «G7» не визнали окупацію Криму. П’ятий пункт напряму залежить від першого, пояснює юрист Богдан Мельникович: «Авжеж, що жодна країна не відправляла своїх спостерігачів, тому що проведення цього референдуму – механізм, який відбувся в рамках збройної агресії. Так, в Криму не було війни у розумінні пересічного громадянина. Але станом на  16 березня 2014 року на території України, в Криму перебувала російська армія. Все одно це, згідно міжнародного права, кваліфікується як збройний конфлікт. Відповідно, який сенс відправляти спостерігачів на те, що на поверхні, одразу не є правомірним і законним?»