Про життя до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, бажання бути корисним людям та палке прагнення захистити рідну країну, в інтервʼю для Суспільне Крим розповіла дружина загиблого бійця Єлизавета Долголікова. 

Читайте також: Захищаючи Україну загинув кримчанин Геннадій Долголіков

«Лише через певний час я дізналася, що він не затримувався на роботі допізна, а їздив в епіцентр подій на Майдані»

– Геннадій сам із Криму. Народився в Сімферополі, а батьки його все ще проживають в Феодосії. Останній раз його мама приїжджала до нас у 2016 році. Він був завжди такий проактивний та налаштований на боротьбу за справедливість. До Києва він приїхав вчитися, а згодом й остаточно залишився тут. Спочатку пішов працювати та вже незабаром зустрів тут свою майбутню сімʼю. 

Внутрішня боротьба у нього розпочалася вже давно, адже його батько притримувався проросійської позиції і навіть був час, коли з ним він не спілкувався. Варто розуміти, що в Криму потужно діяла пропаганда протягом багатьох років. Він був обурений, що син пішов «не тим шляхом». Геннадій не хотів сваритися та сперечатися, бо це його сімʼя, а тому було прийнято непросте рішення не спілкуватися з батьком взагалі. 

В шкільні роки він цікавився історією України та був гарним учнем свого вчителя. Він їздив на олімпіади, постійно був у цій течії і, мабуть, саме у шкільні роки у нього зʼявилося усвідомлення щодо майбутньої позиції та приналежності.

Геннадій Долголіков із сім'єю. Джерело: Єлизавета Долголікова

Він був стриманим у спілкуванні, не хотів бути героєм заради уваги. Коли почався Майдан, лише через певний час я дізналася, що він не затримувався на роботі допізна, як казав мені, а їздив в епіцентр подій на Майдані й допомагав активістам та возив медикаменти людям. Після анексії Криму мав велике бажання допомогти більшим вкладом та готувався податися до лав захисників Батьківщини, щоб захищати свою країну та відбивати Крим, але я була вагітна другою дитиною, тому на той момент вдалося його стримати.

Увесь цей час він боровся з собою та активно займався волонтерською діяльністю. Він дуже хотів бути корисним своїй країні. Постійно шукав різні бригади та батальйони, які потребували на той час допомоги. Завдяки своїй наполегливості та збігу обставин, вийшов на 503-й Окремий батальйон морської піхоти і почав спочатку самостійно фінансово підтримувати хлопців, а вже згодом бійці батальйону вбачали в ньому надійного товариша та помічника. Він мав велике коло друзів, які йому довіряли й мали можливість допомогти фінансово, тому Геннадій активно долучився до волонтерських лав та почав збирати кошти на потреби військових.

«Мій чоловік постійно говорив, що другий раз він собі вже не пробачить»

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, він перебував на той момент у відрядженні і мав повертатися 24 лютого зранку додому до Києва. Саме він мені подзвонив по телефону зранку, ми тоді з дітками ще спали, тому я подумала, що це дзвонить будильник. Чоловік розбудив нас та сказав, що почалася війна. Тоді ми побачили спалахи та почули звуки вибухів. Він приїхав з вокзалу за нами, а ми тим часом були зібрані виїжджати, тому одразу поїхали до моїх батьків у Київську область у місто Біла Церква. Там ми спостерігали за подіями й не знали, що робити, але чоловік вирішив, що треба рухатися далі й відповідно, ми зібрали деякі речі та з дітками виїхали у Львів. 

Коли ми заїхали у місто, він заявив, що привіз нас в більш-менш безпечне місце, а тому одразу почав вже думати про те, як долучитися до лав ЗСУ. У нього територіальна прописка у Білій Церкві, а там розташована 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. Він одразу подзвонив у військкомат, повідомив, що знаходиться у Львові та запитав, які його дії. Пояснення прозвучало досить просте: будь-який військкомат, будь-якого регіону може прийняти його запит. Ми з ним навіть поруч були, коли він пішов у військкомат: діти дуже плакали та намагалися його зупинити. Було важко. Повірте, у нього було тверде рішення. Він сказав, що вже не змінить своєї позиції. Мій чоловік постійно говорив, що другий раз він собі вже не пробачить. 

Геннадій Долголіков із сім'єю. Джерело: Єлизавета Долголікова

Потім якось так все закрутилася, що у територіальну оборону у Львові не дуже жваво набирали людей, а тому у військкоматах казали, що поки нічого не потрібно та стійте в черзі. Його це дуже обурювало, бо він хотів бути корисним і робити щось тут і зараз. Почав шукати інші шляхи і вже з 11 березня 2022 року його прийняли у військову частину міста Львова, як в територіальну оборону під патронатом ЗСУ. Це була 125-та бригада територіальної оборони Збройних сил України. Йому там також було не дуже солодко, бо це тил. Хлопці у бригаді були у піднесеному настрої і хотіли діяти. Тому почали просити про переводи в інші підрозділи. Багато підрозділів вже були сформовані або потребували такі спеціальності, на які потрібен був досвід. А навчатися не було можливості, тому його просили почекати. Знову ж таки, його це злило і поступово він намагався переводитися в інші структури. 

«Оглянув його та одразу зрозумів, що чоловік у важкому стані»

– Згодом їхню частину розподілили і так він добрався до Костянтинівки й перебував там деякий час: їздили звідти в Словʼянськ, Соледар, а згодом і в Бахмут. 14 січня вони вже виїхали в Бахмут, а на підкріплення їх надіслали 2 лютого. Це були вуличні бої, які закінчилися для нього пораненням, а саме – мінно-вибуховою травмою шиї. Геннадія витягнув його ротний командир. Оглянув його та одразу зрозумів, що чоловік у важкому стані, передав його й повернувся сам на місце бою. На сьогоднішній день досі невідомо, що з ним і де він взагалі, адже вважається зниклою особою. Геннадій дуже важко переніс новину про ротного командира… Це був один з небагатьох товаришів, якому можна було і варто довіряти. Ще й досі тіло хлопця не знайдено. 

Геннадій Долголіков із сім'єю. Джерело: Єлизавета Долголікова

Геннадію довелося долати довгу відстань поля бою до найближчої лікарні, що змогла би допомогти при такому важкому пораненні. Він добрався до клінічної лікарні імені І. І. Мечникова у Дніпрі, де його вперше прооперували. Він не міг поворушити більшою частиною свого тіла, права сторона трохи давала надію на рухи, але йому давалося це дуже важко. Наступна, друга операція відбулася вже в Києві. Його перевезли в Інститут нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова, а через тиждень після якої його стан погіршився та було вирішено в швидкому форматі перевести до відділення реанімації та інтенсивної терапії. Довгі дні боротьби, болю та надії, що назавжди залишаться і памʼяті, завершилися 14 травня, коли його життя обірвалося. 

«Лізо, ти маєш розуміти, що в полон я не здамся» 

– Він дійсно був патріотом своєї країни та людиною слова. Він був настільки товариським, що ми не очікували, що провести його в останній путь прийде така кількість людей. Коли спілкувалися на поминальному обіді в його улюбленому ресторані «Musafir», в який ми дуже часто ходили сімʼєю, ми згадували його, і повірте, історій щодо нього безліч. Особливо, як він ходив в гори зі своїми колегами та друзями. У нього завжди була дилема – гори та море, адже це його найулюбленіші напрямки. Навіть перебуваючи в лікарні, коли ще він був у свідомості, постійно казав, що поки в Крим не добратися, то треба поїхати з друзями в наше улюблене місце в Карпатах, адже це місце сили.

Геннадій Долголіков у футболці «Крим - це Україна». Джерело: facebook.com/Яна Богомольная

Він завжди був з посмішкою та на позитиві. Він любив грати в футбол та часто організовував турніри, збори, збирав людей на відпочинок та формував бюджети. Це чоловік, який постійно був у русі. Друзі відмовляли його від участі у війні, але його вже нічого не стримувало. Коли після 2014 року йому не вдалося, то тепер це перетворилося у свідомий вибір і ми з повагою до цього поставилися. Ніхто не знав, чим це може закінчитися. Мені найбільше запамʼятався його вираз, коли він сказав: «Лізо, ти маєш розуміти, що в полон я не здамся». Це рвало мені душу та серце, але я нічого вже не могла вдіяти. Він надто довго йшов до своєї боротьби, яка розпочалася у 2014 році.