Про примусове виселення з Криму в 1944 році та про 23 роки життя в депортації на Уралі в інтервʼю Суспільному Крим розповіла кримська татарка Алідінова Роза Фізляївна. 

“Везуть нас топити в морі”

Я народилася в 1941 році під Севастополем. Мені було лише три роки, коли я відчула на собі, що таке справжня депортація. Мені було лише три, але я багато чого памʼятаю з того часу. Пригадується, як до будинку увірвалися радянські силовики та дали нам три хвилини на збори. Нам одразу сказали, що треба хоча б щось взяти з одягу та їжі. Це були звичайні солдати, які увірвалися в будинок о третій годині ночі. Тато тоді запитав у них, куди саме нас відправляють, а офіцер відповів йому, що везуть нас топити в море. Все це я чула особисто. Моя мама тримала мене за руку та плакала. Тато заспокоював її й просив збирати швидше речі. У мене ще були старші сестри по 15 та 16 років. Вони вже закінчували навчання. 

Памʼятаю, як стояла поруч з мамою, яка вже взяла трохи речей та їжі з собою і повела нас на залізничний вокзал у Сімферополі. У натовпі всі плакали, кричали та було надзвичайно голосно. Один солдат покликав мене пальчиком до себе та сказав підійти до нього. Він дістав з кишені шоколадку та дав мені. Після цього я повернулася й побігла назад до мами. Здається, він був родом з Румунії. Вже за мить нас почали усіх саджати у вагони. Досі бридко й страшно згадувати той час, адже це були вагони для перевезення худоби. Там було брудно й у мене навіть зараз постають ті запахи в памʼяті. Хтось не туди пішов, хтось десь загубився, хтось втратив речі… Усі плакали та кричали. 

Алідінова Роза Фізляївна. Джерело фото: Гульна Бекірова

“На все життя запамʼятала ту задуху”

Чесно зізнатися, мені й досі страшно їздити в автобусі. Я на все життя запамʼятала ту задуху. Тоді мене постійно нудило, як і інших. Дорога була довгою та важкою. Весь час тісно, холодно, нудило та смерділо. Було також багато старих та хворих людей. Вагони наші направлялися в Центральну Азію, де був суцільний ліс. Сонця там взагалі не було, до того ж було надзвичайно холодно, тому люди постійно хворіли. 

Тисячі кілометрів лісу з хижими тваринами, де зовсім не видно неба. Це був Гірськомарійський район. Їхали ми 24 дні. Усе свербіло, важко було встати, лягти, говорити… Найстрашнішим для мене був момент, коли люди почали масово хворіти та помирати. Інколи їх просто викидали з цих вагонів. Дітей намагалися у такі моменти відволікти. 

Коли ми прибули на призначене місце, нас розташували в бараках, де досі перебували вбивці в кайданах, а також були клопи, блохи та таргани. Це все постійно повзало по наших тілах. Люди весь час скаржилися на свербіж та на регулярні рани. Спали ми на підлозі. В коридорах ми розподіляли кути та кожен займав свою ділянку. Коли ми вже зрозуміли, що тут надовго, дорослі пішли працювати, а діти обовʼязково ходили до школи. 

Батьки наші не вміли спілкуватися російською мовою, говорили лише кримськотатарською. Всі повинні були вчити російську, німецьку та свою рідну мову. Десь через 5-6 місяців ми всі вже збиралися в одному місці, всі, кого також було депортовано. Я була наймолодшою. Були різні вікові категорії людей. 

Джерело фото: Гульна Бекірова

“Казали, що ми зрадники та вбивці”

До нас приходили учасники громадянської війни та давали нам різні ганчірки, одяг та щось, що могло хоча б якось зігріти у холодні вечори. Нам казали, що ми зрадники та вбивці. Дітям в школах казали, що їхні батьки зрадили батьківщину та перейшли на сторону ворога. І це, незважаючи на те, що наші родичі воювали на стороні Червоної армії. Місцеве населення завчасно підготували до нашого приїзду. Їм розповідали, що до них везуть вбивць, зрадників та справжніх монстрів. Лише згодом, коли ми виросли, ці люди почали розуміти, що ми нічого поганого їм не зробимо, адже ми звичайний працьовитий народ. 

Місцеві пояснювали, що в газетах та на радіо їх попередили, що приїдуть кримські татари, які бажають їх вбити, а тому краще до них не підходити. Памʼятаю, що у нас було різноманіття націй, а серед них навіть зароджувалося кохання. Їм було байдуже на те, хто якої національності. Звичайно, що була постійна агітація проти нашого народу, але місцеві бачили, що ми їм не вороги. 

Згодом кримчан почали виправдовувати і ми розуміли, що нам треба було просто пережити цей період, під час якого радянська влада намагалася натравити народи один проти іншого. Так, ми весь цей час жили в бараках, але наші батьки намагалися зробити все, щоб поліпшити умови нашого життя.  У 1957 році нам дозволили виїжджати з цих бараків, а також скасували комендантську годину. Переважно це стосувалося людей, у кого рідні брали участь у війні. Ми почали збиратися та шукати рідних мого батька. Але влада наголосила, що ми не можемо їхати туди, звідки нас вивезли, адже в Крим нас не пустять. 

Ми виїхали з Уралу і завдяки «циганській пошті» вже через два місяці моя мама зʼясувала, що наші родичі знаходилися в Узбекистані у місті Ташкент. Мій тато, який брав участь у війні та проходив лікування в Одесі, в 1945 році виписався з лікарні та почав шукати нас. Йому вдалося швидко знайти свою сімʼю. 

В Крим нам дозволили повернутися завдяки офіційно створеному указу, який датується 5 вересня 1967 року в газеті «Правда». Він фактично дозволяв нам повернутися на батьківщину, але це все звучало дуже голосно та неправдоподібно. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але повністю позбавила нас права на свою націю. Мені вже на той час було 16 років. Я постійно запитувала вчителів в школі, адже зовсім не розуміла, чому з моїм народом так вчиняють. 

Де б ми не жили, ми завжди знаходили своїх родичів та знайомих й ділилися історіями про те, що й кому довелося пережити. Завдяки активним батькам та дітям, які хотіли відродити справедливість для рідного народу, вони почали відстоювати свої права та боротися за правду. Кримський народ протягом багатьох років бореться за свою історію та право на існування. Я ніколи не забуду, коли прийшла в інститут. Тоді всі відзначали, що кримські татари краще знають російську мову, ніж самі росіяни. У нас не було ніяких акцентів. Тоді я вже знала, що буду викладати російську мову. 

Алідінова Роза Фізляївна. Джерело фото: Гульна Бекірова

“Я завжди знала, що повернусь в Крим”

Коли ми повернулися в Крим, не було ні роботи, ні умов для нормального життя. Тому ми всі розʼїхались хто куди. Я поїхала в Херсонську область в Новоолексіївку. Коли я влаштовувалась на роботу, мене одразу почали розпитувати за моє імʼя, прізвище та по-батькові. Я їм сказала, що я Алідінова Розаліє Фізляївна. А вони мені відповідають, що будеш Федорівна. Я мала бути Розою Федорівною. Я заявила, що краще дайте мені крейди шматочок і я напишу дітям та поясню, як правильно вимовляти, бо я ніяка не Федорівна. Так вийшло, що їм терміново потрібен був викладач у сільську школу, тому вони взяли мене на роботу й не відпускали ще декілька років. 

Вже пізніше я змушена була переїхати ближче до центру. Працюючи в Херсоні, я завжди знала, що повернусь в Крим. Кожну свою відпустку я з Генічеська виїжджала з дітьми до рідного Криму та їздила по рідних місцях. 

Зараз ми живемо в Києві, вимушені були покинути Херсон, який окупували росіяни. Коли ми виїжджали з нашого будинку, у мене там залишилися відкриті Корани та релігійні книги. Все залишилося відкритим на столі, але так нічого і не встигли забрати, адже 24 ворожих військових вишикувалися від воріт та супроводжували до кожної кімнати. Сказали мені, що я погано виховала своїх дітей. 

Сусіди розповіли, що росіяни потихеньку виносять всі наші речі з будинку. Все, що ми роками збирали. Я не можу уявити, як можна знову почати звичне спілкування з людьми, які показують пальцями на будинок, який вони хочуть знищити.

Читайте нас у Telegram