Про це стало відомо завдяки благодійному фонду «Східна зірка».

На рахунок фонду 17-річна дівчина перерахувала 28 716,00 тисяч гривень, що є абсолютним рекордом для проєкту серед надходжень від одного благодійника.

Наразі Христина разом з мамою та молодшою сестрою знаходиться за кордоном, адже війна вдруге завітала в її дім. Вперше сім’ї Михайличенків довелося покидати рідний Сімферополь, який росіяни захопили у 2014 році. А вже через 8 років, коли кримська родина обжилися на Київщині, ворог знову вдерся в особистий простір Христини та її сім’ї. 

Суспільне Крим поспілкувалося з піаністкою-віртуозкою, яка поділилася спогадами про дитинство на українському півострові та детальніше розповіла про життя кримської родини, яка зустрілася з «російським миром» вже вдруге. 

Яким для вас був 2014 рік в Криму? Чи пам’ятаєте ви хронологію подій перед вторгненням росіян на півострів? 

Звичайно, що я пам’ятаю початок 2014 року і лютий місяць, коли Росія вже увійшла на півострів. Мені на той момент було вісім років. У нашій родині троє дітей: моєму старшому брату було 15 років, а молодшій сестрі – 3 рочки. Я чудово пам’ятаю день, коли я була в школі, а вчилась я з братом в НВК «Українська школа-гімназія» у Сімферополі (україномовний навчальний заклад, заснований у вересні 1997 року, в Сімферополі, у якому вся робота побудована на засадах українознавства – ред.) й посеред дня приходять батьки та починають забирати своїх дітей. Ніхто нічого не розумів, навчальний день ще не закінчився, але батьки чомусь забирали дітей. Пізніше мама вже зізналась, що після того, як вона зранку відвела мою молодшу сестру до садочка, вона повертається додому і їй телефонує подруга, яка попросила терміново увімкнути телебачення. Коли мама увімкнула телевізор, вона дізналася, що під Верховною Радою вже стоять «зелені чоловічки», якісь незрозумілі прапори і тоді стало зрозуміло, що все почалось… Мама одразу зателефонувала моєму батьку, а він працював в університеті у Сімферополі й викладав українську мову та літературу. На той момент він ще нічого не знав, адже був на роботі, але згодом почав заспокоювати маму й порадив забрати дітей зі школи та садочка. 

Христина Михайличенко з родиною

Чи пам’ятаєте ви мітинги під Верховною Радою у Криму? Як це сприймалося дитячими очима?

Я пам’ятаю мітинг під Верховною Радою у Сімферополі, де також був мій батько. Вже після так званого референдуму, було прийнято рішення переїзду родини в інше місце. Батьки почали шалену роботу, а я продовжувала своє навчання у Сімферополі, як і мій брат. У червні 2014 року ми почали переїзд в Ірпінь, що на Київщині. Остаточно вся родина виїхала вже в серпні, адже з самого початку виїхала тільки я з мамою, потім приїхав батько зі всіма речами, а пізніше ми повернулися з мамою в Крим, щоб забрати брата та сестру. Виїжджали на початку серпня 2014 року, але виїхали одразу не всі, бо на той час брату виповнилося вже 16 років і неможливо було вже отримати український паспорт. Від російського громадянства батьки відмовилися одразу. Тоді в Криму потрібно було вистояти шалені черги, щоб отримати документ, який нібито підтвердить те, що ти відмовляєшся від отримання російського громадянства. Вийшло так, що мій брат залишився з українським свідоцтвом про народження і в Джанкої, на російському так званому кордоні – прикордонному пункті, заходять службовці й починають запитувати про паспорт, якого у нього немає. Ми показали документ про відмову від громадянства і вони сказали нам, що вони й самі таке можуть написати. І все, брата зняли з потяга, саджають в якусь кімнату, звідки потім його забрав мамин батько, який й досі живе в Криму. Коли я, мама й сестра вже доїхали до Києва, батьки в пришвидшеному форматі почали робити йому український паспорт. На той момент це можливо було зробити без його присутності і батько вже за декілька тижнів повернувся за ним в Крим з українським паспортом, звідки вони потім удвох виїжджали з українськими документами. Після того ні я, ні сестра, ні брат – не поверталися в Крим жодного разу. Мама їздила в Крим двічі: коли у моєї бабусі стався інфаркт, а потім вже на похорон. 

Російська пропаганда постійно розповсюджує наративи про проросійське населення у Криму, яке переважає над щирими українцями. Згадуючи ваше життя в Криму, справді все було так?

У Криму у мене не було проросійського оточення – взагалі нікого. Я виросла в українській родині, мої батьки – українці, завжди вдома була українська література, українська мова та українські пісні. До того ж, я навчалася в українській школі-гімназії на території Криму. Це була єдина така школа, яка була такою маленькою Україною на весь Крим, де не було жодного російського слова, була така щира українська у тому закладі, що я коли переїхала до Києва, то певний час дуже сумувала за гімназією, адже для мене це було неймовірним місцем. Був такий контраст, коли вже після так званого «референдуму», наш класний керівник попросила батьків написати на папірці разом зі своїм підписом необхідну для школи відповідь, де батьки повинні розповісти своє бачення щодо того, якою мовою вони б хотіли, щоб навчалися їхні діти – російською чи українською. Для мене це було надзвичайним шоком, адже я провчилася в українській гімназії три роки і за цей час взагалі не було нічого російського в цьому місці. Звичайно, що мої батьки обрали українську мову, але вже на той момент пішов розділ суспільства й почався він серед дітей. Пам’ятаю, як діти починали задавати питання іншим дітям, батьки яких обрали українську мову: «Ну ти ж спілкуєшся російською, чому твої батьки обирають українську?». Нагадаю, нам тоді було 8-9 років. Символічно, що в ці дні роковини з народження Тараса Григоровича Шевченка і я пам’ятаю, як у 2014 році, 9 березня ми були біля пам’ятника українському письменнику в Сімферополі. Тоді був великий мітинг українців та кримських татар, які вийшли зі своїми прапорами та плакатами. Ми там простояли цілий день. Звісно, що суспільство з того часу розділилось. Для мене це було дивно, але на той момент, мені здається, що люди, які вірили у хороший «російський мир», вони просто були завіяні якоюсь рожевою хмарою. Можливо їм здавалося, що якщо у нас є якісь проблеми в країні, то там все повинно бути супер. Зараз настрої дуже змінилися. Люди починають розуміти, що то була омана. 

Ваші батьки корінні кримчани?

Моя мама корінна кримчанка, батьки її також з Криму. А тато мій, тут такий цікавий момент, він з Бахмуту, але в студентські роки переїхав на півострів.

Христина Михайличенко з батьком

Чи можете ви пригадати ваші найулюбленіші місця на Кримському півострові?

Насправді, я не можу сказати, що багато подорожувала Кримом в дитинстві. Зазвичай, ми були переважно в Сімферополі, але коли я почала займатись музикою, то всі концерти були зосереджені також в Сімферополі. В дитинстві я додатково займалась професійним балетом, а тому декілька разів ми виїжджали в такі маленькі тури на території Криму, які були зовсім невеличкими. Також я була в Ялті декілька разів. До речі, другим моїм таким рідним й постійним місцем в Криму є містечко Чорноморськ, яке знаходиться біля Євпаторії у західній частині Криму. Це місце народження моєї мами. Мій дідусь й досі там живе і це просто місце, куди ми постійно приїжджали й проводили там літні та зимові канікули. Не можу сказати, що я дуже сумую за чимось в Сімферополі, але Чорноморськ займає особливе місце в моєму серці. Коли ми переїхали в Ірпінь, мені було сумно від того, що тут немає моря, а лише озера та річки. Одразу це було важко сприйняти, адже звикла, що можу вийти з дому та побігти купатися в море. 

Коли ви зрозуміли, що хочете віддавати весь свій вільний час музиці? Що стало передумовою?  

Розвиток в музиці – це постійна течія та процес, який ніколи не зупиняється, а лише трансформується. Я почала займатися музикою, коли мені було п’ять років. Я навчалася у музичній школі імені С.В.Рахманіна, що у Сімферополі. Мій викладач одразу взялась за мене й заявила, що зробить з мене піаністку. З часом пішли конкурси, проєкти, навчання було паралельно… Коли мені виповнилось вісім, я мусила зробити вибір між професійним балетом, у якому викладачі робили серйозні ставки на мене та музикою. Настав момент, коли неможливо було комбінувати все, тому я обрала музику. Це і стало стартовою точкою по якій я й досі рухаюсь. 

Як ви сприйняли переїзд з Криму? Важко було прощатися з рідним домом?

Напевно, мені допоміг мій вік, бо я переїхала на Київщину, коли мені виповнилось дев’ять років. Я не сприймала тоді серйозно всі зміни життя, які для дорослих можуть бути трагедією. Для мене переїзд був чимось новим та привабливим, але не печаллю чи трауром. Батьки мої зробили просто феноменальну роботу, адже переїзд виконувався за декілька місяців: треба було залишити все своє життя, яке ти раніше жив, і зробити максимально комфортні умови на новому місці для всієї родини, яка повинна починати все з нової сторінки. Коли ми переїхали в квартиру, де ще робився ремонт, батьки організували повністю для нас навчання: я вступила в спеціалізовану музичну школу-інтернат імені М.В.Лисенка, сестра моя була влаштована в садочок, а брат закінчував 11 клас. Фактично ми переїхали на все готове, а тому для мене цей адаптаційний період був цікавим та досить інтенсивним.

Чому для переїзду обрали саме Київщину?

Це вийшло спонтанно. Батьки з самого початку орієнтувалися на Київ, але мама хотіла у Львів. Тоді батько наголосив, що для дітей буде більше можливостей саме у столиці. Ми одразу орієнтувались на Київ, але випадково знайшлося житло в Ірпені. Квартира там нас повністю влаштовувала, адже на той час ми могли собі її фінансово дозволити. Коли батьки приїхали вперше у квітні 2014 року на огляд квартири, вони зрозуміли, що це те місце, де б вони хотіли далі жити. Не було одразу плану переїзду з Криму в Ірпінь, адже з самого початку планували в Київ, але знайшли житло саме в регіоні. 

Яким для вас стало 24 лютого 2022 року? Як сильно ця дата вплинула на ваше життя?

Мені здається що немає українця, у якого життя не змінилося після 24 лютого. Звичайно, що повністю все змінилося в моєму житті. Я навіть скажу так, що я не можу себе додати в категорію українців, які до кінця не вірили та казали, що такого не може бути: не буде війни, адже це просто залякування, пропаганда і тд. Я була і є людиною, яка орієнтується в світовій політиці, я постійно контролювала процес і розуміла, що просто так війська не зводяться до кордонів. Так, я не розуміла масштабу. Я не військова людина, а тому я не могла уявити, як взагалі це все відбуватиметься. На момент 24 лютого я була у Львові. Мій брат 17 лютого вивіз мене разом із сестрою у Львів. Він сказав, що ми маємо зараз виїхати на західні регіони України та пересидіти там до березня. Якщо все буде ок, то повернемося на початку весни. 17 лютого ми поїхали до друзів у Львів. Знову ж таки, виникають згадки про 2014 рік, коли схожа поїздка не була для мене стресовою. Я обожнюю Львів і я була на проти пожити там декілька тижнів. У мене там є друзі й знайомі, а тому я не їхала туди з думками про ймовірний початок війни. Я їхала з такою же цікавістю, з якою їхала в Ірпінь з Криму в 2014 році. 22 лютого у Львів приїхала моя мама, а брат залишився в Ірпені. 23 лютого я робила запис у Львівській національній філармонії, де я записувала твори для моїх вступів до консерваторії у Німеччині, в який я планувала вступати одразу після того, як закінчу школу в Києві. 23 лютого, десь о 22:00 ми повернулися до друзів, де на нас чекала сестра. Вона почала просити маму повернутися додому в Ірпінь до своїх котів. Друзі наполягали залишитися у них хоча б до першого березня. Ми погодилися. 

24 лютого ми не прокинулися від вибухів. У Львові все було тихо, але я особисто прокинулася о п’ятій ранку. Я не могла заснути, бо було якесь дивне відчуття. Я людина, яка досить гарно спить, у мене немає проблем зі сном, а тут чомусь я прокинулась о п’ятій ранку та ще й після запису. Я спробувала знову заснути, але прокинулася о 06:30, коли отримала повідомлення від моєї близької подруги, яка на той момент була моїм приватним викладачем англійської мови. Вона написала: «Я з Вами всім серцем!». Я не зрозуміла взагалі нічого. Ну я їй подякувала, а потім вирішила зайти в новини. Я зайшла в ВВС і вже все стало зрозумілим для мене. Мамі зателефонував брат з Києва, який почув вибухи о п’ятій ранку та сказав, що почалася війна. Ми всі спустилися о сьомій ранку на каву, але ніхто нічого не пив, бо всі сиділи в новинах та намагалися щось зрозуміти. Варто зауважити, що ми були з друзями, які також кримчани, і які теж переїхали з Криму у 2014 році. Напередодні 24 лютого ми всі обговорювали наші перші дії у разі початку війни. Ми не говорили про те, а чи буде вона взагалі. Ми прекрасно розуміли до чого все йде. Ми розуміли, що на перший період у нас буде певний «імунітет», адже ми нібито через це вже пройшли в 2014 році, а тому знаємо, з ким ми маємо справу й зберігаємо холодний розум. Зранку 24 лютого не було паніки чи дикого стресу. Наші друзі – це власники мережі «Кримська перепічка» у Львові і звичайно, що їм телефонували працівники й питали – виходити/не виходити на роботу, що взагалі робити… І вони всіх працівників вивели на роботу. Вони попросили всіх, хто може – обов’язково виходити й пекти хліб людям. Ми тоді мешкали в селі біля Львова і коли ми звідти виїжджали, я побачила величезні затори. Я зрозуміла, що ситуація серйозна, люди в паніці, ніхто нічого не знає… 24 лютого у мене було все в новинах та з працівниками «Кримської перепічки». Тільки ввечері ми з мамою змогли поїхати й заправити трохи пального в машину, адже ситуація більш-менш заспокоїлась. 25 лютого ми вже були у Львові, а 26 – ми поїхали в Ужгород, бо приїхав брат з Києва, який їхав туди потягом, автобусами, машинами, що там тільки не було… Сказав, що ми маємо виїхати за кордон. Десь о дев’ятій вечора ми вже стали на кордон між Україною та Словаччиною і пішки пройшли його, щоб 27 лютого вночі опинитися в самій країні. Звідти волонтери довезли нас до містечка, що знаходиться на кордоні Словаччини та Чехії. Там пересіли на автобус і доїхали до Кракова, де на нас чекали наші українські сусіди з Ірпеня. Вони дозволили нам у них залишитися на певний час. Там ми пробули майже тиждень, а згодом з’їхали на квартиру, де прожили практично три місяці. Наразі я, мама та моя молодша сестра перебуваємо за кордоном. 

Концерт у день української Єдності в Майямі

Що трапилося з вашою квартирою в Ірпені? Наскільки сильно вона постраждала в умовах окупації міста?

Коли Ірпінь був окупований ще в перші дні березня, в мережі з’явилися фотографії танків з літерою «V» у нашому дворі. У нас така досить широка дорога в’їзду і росіянам було дуже зручно там базуватись. Звичайно, що машини з паркової зони всі повиїжджали, а тому наш ЖК – це чотири будинки, всі вони постраждали й відчули на собі прильоти. Але прильоти були не дуже сильні, а тому постраждали тільки верхні поверхи. Звичайно, що нам повибивало вікна. Нам неймовірно пощастило, що в нашій квартирі не жили окупанти, бо у кожному будинку, в чужих квартирах базувалися росіяни. Це було досить хаотично. Нашу квартиру це якось оминуло. Коти наші також чудом вижили, адже на момент окупації в нашому будинку залишилося п’ятеро людей і останній людині, якій передали ключі, вона час від часу, коли була можливість, заходила до нашої квартири та годувала котів. Мій брат завчасно закупив дуже багато корму перед початком війни, якого вистачило до останнього дня перед деокупацією. Коти вижили, вони пережили всю окупацію в квартирі і після деокупації волонтери вивезли їх до Києва до друга мого брата. Коли мій брат вже повернувся додому зі Львова, він спочатку жив у столиці, а наприкінці травня повернувся в Ірпінь. Він відремонтував вікна, зробив ремонт, а згодом почалася відбудова самого будинку. 

Фото з благодійного концерту у Парижі, вересень 2022

Розкажіть детальніше про благодійність. В який момент ви зрозуміли, що саме музикою зможете рятувати людські життя? Та як саме ви обираєте благодійні фонди? 

Я можу сказати, що з початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, коли я почала відновлювати концертну діяльність, бо в мене була пауза у декілька місяців,адже не могла виходити на сцену, я почала робити концерти, які майже щоразу були або частково, або повністю благодійні на підтримку України. За цей рік я була двічі в США: перший раз на фестивалі у Маямі, а другий раз – вже з двома сольними концертами та також в Маямі. Фестиваль, який був у червні – він був повністю організований і налаштований на те, що всі кошти з концерту пішли на допомогу українським митцям. І всі свої сольні концерти, які я зіграла за цей рік, частина, весь або окрема сума гонорару, яку люди донатили на підтримку України – я абсолютно все надсилала в рідну країну. Просто останній випадок – це вперше, коли він освітився в мережі, а тому і зібрав стільки уваги. Насправді він не єдиний і зовсім не перший. Я не можу взяти зброю в руки, але я можу заробити кошти, щоб ту зброю придбати. Я вважаю, якщо у мене є така можливість, то я зобов’язана це робити. З останнього концерту частина грошей перейшла у фонд «Східна зірка» на імплантат для пораненого бійця. Так ж сума перейшла до іншого фонду – «Український склад», які закупили декілька дронів для окремої бригади на Донеччині. Чому я вибрала ці два напрямки? Людина, яка зараз очолює фонд «Східна зірка» – це Наталія Лютікова, яка також кримчанка і яка також переїхала у 2014 році з родиною до Києва. Це близький друг можї сім’ї. Коли я побачила, що вона почала працювати з цим фондом, я одразу зрозуміла, кому піде половина коштів. Я просто написала їй, що у мене є 28 тисяч гривень. Просто через конвертацію вийшло 28 тисяч, а мало бути 30 тисяч гривень. Я готова їх надати у фонд. Тоді вони збирали гроші на імпланти на операцію бійцю. Ці кошти повністю закрили збір. Другу частину, а саме – 30 тисяч гривень, я відправила в фонд, який закуповує дрони. У цьому фонді з лютого минулого року волонтерить мій брат. Я знала людину, якій я надсилаю кошти й розуміла, куди вони підуть. У мене були проєкти, які я не контролювала щодо переказу коштів, а тому люди надсилали в інші відомі фонди. Але коли мені випала можливість зробити вибір самостійно, то я обрала людей, яких знаю особисто. Вони роблять не менше допомоги, ніж ті самі великі фонди. 

Українська діаспора прийшла підтримати Христину

Чи плануєте колись повертатися в Україну?

Питання важке, бо такі плани будувати зараз не дуже має сенс. Про повернення в Україну на постійну основу зараз взагалі не йде мова у нашій родині. Мені як музиканту, який має досить багато концертів в Європі і не тільки, важливо мати якісь шляхи, якими я зможу легко подорожувати. А постійний в’їзд та виїзд з України зараз дуже сповільнює та ускладнює цей процес. Члени родини наразі не готові повертатися в Україну. Але залишаючись за кордоном, ми продовжуємо робити все можливе для нашої країни, що приносить набагато більше користі, якби я зараз знаходилася в Ірпені чи в Києві. Звичайно, що дім – є дім, ти ніколи його не зміниш, а Україна для мене завжди буде моїм місцем спокою. Але на питання щодо повернення туди – я поки не можу відповісти. Щодо повернення в Крим, я можу сказати так: я ніколи в своєму житті не зможу повернутися в Крим, як у рідний дім, бо 2014 рік змінив не тільки геополітичну ситуацію, але й людей, поняття в головах, цінності та повністю життя кожного, хто там жив. Згадуючи минуле, ти не можеш будувати сьогодення або майбутнє. Так, його потрібно знати та пам’ятати, але треба йти в ногу з тим, що відбувається зараз. Я постійно думаю про певну частину землі не тільки, як територію, але як про людей, які там живуть та землю, яка поглинає в себе все те, що на ній відбувається. Коли Крим повернеться до складу незалежної України, в моєму розумінні має пройти певний період тиші, очищення і становлення балансу. Це все дуже важко спрогнозувати в часовій мірі. Звичайно, якщо у моєму житті буде можливість поїхати в Крим, але у той Крим, яким я його пам’ятаю, то звичайно, що я скористаюся цією можливістю і повернуся в місця дитинства. Я чудово розумію, що місця змінилися, Крим – змінився та й земля змінилася і трансформувалася. Треба бути готовим до того, що ми не повернемося у Крим, який був до 2014 року. Я бажаю українцям, які хочуть та роблять усе для повернення Криму, знаходячись на материковій Україні чи на окупованому півострові, бажаю, щоб все бажане обов’язково здійснилося. Країна повинна вийти на кордони, які вона мала в 1991 році.

А чи мріяли ви про виступ, але вже у звільненому від росіян Криму? 

Насправді я про це не думала, але зараз після питання – розумію, що тільки у випадку, коли Крим стане повноцінно українським, коли там буде віяти в кожному міліметрі, в кожному грамі повітря щира українська кров, щирий український подих і щира українська любов, то це буде для мене великою честю зіграти в концертній залі в деокупованому Криму, як кримчанці, яка там народилася та виросла.

Читайте нас у Telegram