Ми сьогодні хотіли поговорити не тільки про події сьогодення, а й про минуле. Я би навіть хотіла поговорити про те, що передувало 2014 році. В той момент, до 2014 року ви думали/розуміли ту загрозу, що в Криму розташовуються частини російських військ і що потенційно це може закінчитися окупацією та військовими діями?

Скажу так: до 2014 року я був далекий від усього цього. Від військових справ. Я інженер будівельник. Я займався будівництвом. Намагався максимально покращити своє матеріальне становище, соціальне становище в Криму. Те що є загроза з боку Російської Федерації відчувалося практично всюди, завжди й у всьому. Ми – кримські татари це відчували практично завжди. Тиск з боку російських громад, казачих організацій, - це завжди відчувалось. Просто був такий момент, м’яко кажучи, не розуміння чому наша українська влада не надає цьому особливого значення. Розглядають як потенціальних сепаратистів та таке інше кримських татар. Це викликало здивування завжди. 2014 рік показав все. Потім, вже коли це все почало відбуватися, впевненість у тому, що вони спробують захопити Крим була практично 100%. Тому що, все що вони робили говорило про те, що так і станеться. 

Також зі ставленням багатьох силовиків, які потім стали колаборантами, відчувалося, що рано чи пізно до цього прийде. Ці лютневі дні, коли перед мітингом 26 дуже відчувалася така напруга: і за людьми, які скажімо так мали активну позицію, було встановлене стеження. Ми з товаришем кілька разів якраз приїжджали коли це відбувалося. Коли Майдан тут почався. Кілька разів приїздили з хлопцями, спілкувалися. Ми сподівалися на те, що все-таки становище у країні зміниться. В політику прийдуть більш зважені, тверезі люди. Не ті, які думають лише про покращення свого матеріального становища. А взагалі думатимуть про Україну, як про державу, що має якесь достойне місце посісти в європейському соціумі, у світовому.

Вже згадували 26 лютого, яке нині є днем спротиву. У 2014 році яким був цей день для вас 26 лютого?

Чесно кажучи у мене такий стан тоді був.. Можна сказати я був заведений. Я думаю все, почалося, зараз почнемо їх рубати й нарешті я зможу відплатити за своїх пращурів, за те, що вони зробили з нами. Але тоді цього не трапилося, на жаль, тому що не знайшли порозуміння. Ми звідти виїхали потім із товаришем, зібрались.. У нас була така ініціативна група. Ось ми зібрались, поспілкувалися і вирішили який спротив влаштувати у Криму. Не просто мирне, а більш таке – рішуче. Ми приїхали вдвох із товаришем сюди, в Київ, щоб зустрітися з Мустафою Джемілєвим, з представниками влади й запропонувати якийсь партизанський рух. Але на той момент ми розуміння не знайшли, на жаль.

Зараз, коли озираючись назад. Як ви думаєте чи був варіант не допустити окупацію?

100%  можна було б це зробити, якби тим людям, які були готові до спротиву дали можливість це робити. Я думаю якби ще зі Збройними силами України спільно ми б почали це робити, то окупації Донбасу не було б точно. Можливостей особливих у них кинути сили через суходіл не було, тому, що тоді моста не було в першу чергу. Авіація якби їхня почала летіти.. Я думаю якби ми збили кілька літаків це б теж відразу закрилось. Ну їхній флот і те, що там їхні військові частини які там розташовувались. Я думаю в кожному разі якось спротив їхній зламати. Сталося те, що сталося. Маємо те, що маємо. 

В який момент ви зрозуміли, що не можете залишатися в Криму? Що вже потрібно виїжджати?

Ну це одразу практично після цього мітингу. До цього кілька днів ми постійно з товаришем їздили. Зустрічалися, обговорювали що робити. Бо було очевидно, що відбувається повільне захоплення України. У Криму потроху то там колони бронетехніки, то там, ще блокували наші Збройні сили. Все це з боку було видно. І таке відчуття було, що відбувається повзуча окупація. Ми їздили по всьому Криму, зустрічалися з друзями, думали про те, що ми можемо протиставити цьому всьому. 

Ми їздили спілкувалися і помітили, що за нами відбувається стеження. Постійно то машина одна, то інша за мною всюди. І от останні дні після 26 лютого я помітив, що вже точно за мною ходять слідом. В той момент ми вирішили, що потрібно їхати розв’язувати питання. Хлопці сказали давай ти їдь, бо схоже для тебе це вже небезпечно залишатися тут. А там вже подивимося як піде. Ну і мене посадили на потяг. Купили в одному місці, сіли в іншому. І таким чином виїхав сюди, на материк.

Як ви обирали куди їхати? Що робити після того, як власне все життя ви займалися абсолютно іншою справою?

Не знаю, не можу сказати. Воно просто йшло, таке розуміння, що потрібно щось таке робити, бо по-іншому ніяк. Треба щось змінювати. Вже треба брати до рук зброю, якщо стосується цього. Я думаю кожен чоловік тієї чи іншою мірою в голові прокручує цей момент коли прийде такий день, що треба буде захистити себе, свою сім’ю і все інше. Кожен через це проходить рано чи пізно коли настає такий момент, що треба зробити свій вибір. Головне – аби Всевишній тобі допоміг зробити правильний вибір, щоб ти не опинився серед тих, які злякалися, щоб ти опинився серед тих – які змогли взяти в руки зброю.

З чого почався ваш військовий шлях? Бо ви саме згадали, що ви не були тоді до цього дотичні, ви не мали взагалі справи до армії, зброї й т.д.  Які були перші кроки?

Найперше після того, як у нас це не вийшло зробити в Києві. Хлопці які наші лишилися у Криму сказали, що відправили наші сім’ї (мою та мого товариша). Так вийшло, що наші сім’ї потрапили до Вінниці. Товариш дав мені свою машину і ми з Києва поїхали до Вінниці облаштовувати їх. Коли ми облаштували свої сім’ї почали приїжджати з Криму ще люди. Ми почали допомагати їм облаштовуватись. Там познайомились з вінницькими волонтерами. У нас з ними досі теплі відносини, ледь не сімейні, як брати та сестри. Нормальні такі відносини, дуже хороші… Вони нам весь 2014 рік допомагали та й після того. Сьогодні ці хлопці та дівчата нас не залишають, нам допомагають. На той момент ми тільки познайомились з ними та почали потроху приїздити. В той момент близько 200 сімей з’їхались до Вінницької області.

Я дізнався про те, що формується добровольчий батальйон «Донбас». Мені тоді спало на думку, чому б нам свій підрозділ не сформувати? Ось і я вирішив чим ми гірші. Ми – кримські татари створимо свій підрозділ. І мені дуже хотілося, щоб ми повернулися додому переможцями. Саме зі своїми братами, побратимами українцями, козаками разом додому. І не просто в ролі прохача. Ось ми прийшли додому, а ми його звільнили – це наш дім. 

Ви формували батальйон так само з тих людей, які не мали військового досвіду?

Основна маса – так. Було декілька людей, які були військовими, був хлопець з Національної гвардії він звільнився давно. Були які в поліції служили. Проте здебільшого були хлопці цивільні.

Як навчити сформувати цих всіх людей, які хочуть, але можливо чогось не вміють?

Найголовніше що хочуть. Це найголовніше питання, щоб людна була вмотивованою. Якщо людини мотивована, то вона навчиться чого завгодно. Найголовніше – мотивація. Бракує сил – він знайде собі застосування. Вік не дозволяє – він знайде собі застосування. Ніколи не чекатиме доки ти прийдеш чи скажеш роби те, чи те. Завжди буде намагатися зробити щось корисне. 

У вас були якісь критерії? Наприклад: кого ви берете до свого підрозділу, а кого не берете?

Від самого початку ми хотіли зробити виключно національний підрозділ та зібрати лише кримських татар. Потім до нас почали долучатись інші мусульмани. З Кавказу хлопці були, які жили в Україні. Українці, які прийняли іслам. Ми подивились і вирішили: братимемо всіх. Потім просто кримчани, які теж хочуть. Ми поставили критерії, наприклад, алкоголь – категорично заборонений, лихословити – заборонено. Є ще кілька моментів. 

Наприклад, якщо хтось палить, то є спеціальне місце, будь-де – ні, лише у спеціально відведеному місці. Щоб всі недопалки по всьому нашому місцю розташуванню не валялись. Щоб було все чисто, охайно. Всі один одного підтримують, всі один одного поважають, скрізь чистота, скрізь порядок. Потроху всі до цього звикли. На сьогодні з цим питанням у нас все гаразд, незалежно від віросповідання, національності, живемо нормально.

Чи бувало що хотіли долучитися жінки? Зараз у Збройних силах України дуже багато жінок на різних посадах. Зараз у жінок є можливості займати різноманітні посади. У вас яка позиція?

Були такі пропозиції, але я не знаю… Моє особисте переконання: війна – це не місце для жінок. Чесно – це не їхнє місце. Я не розумію. Коли бачу жінок, мені соромно, як чоловіку знаходитись, мене це вбиває. Коли я бачу жінок, які цим займаються, то це вкотре переконує, що нас не перемогти. Лише левиця може народити лева. У кожному разі вони нас мотивують, тому що ти розумієш, що ти не можеш пасувати, дати задню. Лише вперед, лише до перемоги.

Перші кілька років вас більше знали під позивним Іса Акаєв. Як взагалі це ім’я народилося? Чому вирішили спочатку не говорити справжнє ім’я?

На той момент сім’я та більшість близьких родичів, діти усі були в Криму. Ми коли збирались створювати цей підрозділ спершу вели перемовини з МВС. Хотіли у їх складі роботи підрозділ. Нам вони запропонували з метою безпеки вигадати ім’я та прізвище. І на підставі цього мали нам видати документи. Вже потім, якщо ситуація зміниться, то будете під своїми справжніми.

Це просто було ім’я яке прийшло? Чи можливо це була якась людина?

Іса – це ім’я мого старшого сина. Акаєв – просто автомат Калашникова, АКА. 

Чому на той момент було так принципово створити свій підрозділ? Не долучитися до «Дніпра 1» за який ви згадували, а створити саме окремо?

Я хотів, щоб усі бачили, що ми така єдина спільнота, яка готова боротися за нашу країну. Бо окрім усього іншого ми маємо певні релігійні речі, яких маємо дотримуватися, щодо їжі, молитви тощо. Нам простіше, коли ми всі разом. Це один із найважливіших моментів. Для мене важливе завдання на сьогодні, та й тоді було. Я дуже хочу та буду робити все, що в моїх силах, щоб ми збереглися як народ. Зберегти свою самобутність, культуру, мову, релігію – це важливо особисто для мене, як для кримського татарина. Нас залишилось, на жаль, дуже мало. Так, у нас великі діаспори мешкають у Туреччині, Румунії та ще багатьох країнах. Це лише діаспори. Вони не живуть на своїй рідній землі.

Той закон про корінні народи, що був прийнятий в Україні, він допомагає?

Авжеж допомагає. Він насамперед переконує нас у тому, що не все втрачено, що ми на правильному шляху. Що ми зможемо зберегтися, зможемо зберегти свою мову, культуру – ми разом. Ви розумієте, це така родзинка України. Річ, яка може бути серйозним заділом для нас на майбутнє. Що два цілком різні народи за походженням, за культурою, за релігією є корінними народами в одній державі. І ми можемо показати світові приклад, що мусульмани та християни можуть жити разом і творити. Не руйнувати, не вбивати один одного, бути ворогами, а жити разом, творити, розвиватися. Те що ми різні, треба використовувати на благо. Ми можемо всьому світові показати, що насправді можна жити разом і в цьому немає нічого поганого. Навпаки – це буде добре.

В який момент ви зупинили військову діяльність та повернулись до цивільного життя?

У нас у 2015 році, коли вийшов наказ командування Збройних сил щодо того, що всі добровольчі підрозділи мають або увійти до складу Збройних сил МВС чи СБУ або скласти зброю і піти з зони АТО. Ми й раніше намагалися усе це легалізувати, увійти до складу Збройних сил, але у нас ніяк не виходило. Багато різних моментів було.

Бюрократія?

Це скоріш за все бюрократія. Як багато разів нам казали: немає політичного рішення. На той момент не було політичного рішення тієї влади. Ми довго з цим билися, у нас не виходило. Там був певний термін, за цей термін ми не змогли легалізуватися. Здали зброю і вийшли з наміром повернутися щойно вдасться легалізуватися. На жаль, у нас це затягнулося. Потім, я вирішив займатися громадською діяльністю. У нас були хлопці, які мали поранення з підрозділу. Потім було просто багато знайомих, які потребували: реабілітації, допомоги, підтримки. Ми почали займатися цими питаннями.

Наскільки складно було повернутися? Все таки ви певний час ви були в зоні бойових дій – це має певний відбиток. І тут Вам кажуть: складайте зброю, виходьте, робіть що хочете.

Важко було саме з цим: виходьте і робіть що хочете. Ну нічого – пережили.

В той момент була якась психологічна допомога? Можливо від держави чи волонтерів?

Волонтери підтримували. Підтримка була лише від них. Це повномасштабне вторгнення хто, щоб не казав: що політики нас здали, що політики нас продали. Україна як держава не існуватиме, її розірвуть на частини та й і все. Проблема не в тому, що її хтось здав чи політики продали, чи щось зробили. Є одне глобальне питання в Україні, яке завжди недооцінювали. Якщо народ вирішив що це не так – цього ніколи не вийде. Цей фактор ніхто не враховує. Тож у 2014 році Янукович прорахувався. І минулого року, коли Росія розпочала – вони теж прорахувалися.

Чи думали ви що розпочнеться повномасштабне вторгнення з боку Білорусі?

Я не думав, я був у цьому впевнений. Просто не думав, що воно настільки затягнеться.

Тобто ви думали, що ще раніше це буде?

Я думав, що це 2016-2017 роках могло статися. Воно затяглося надовго. З одного боку – це плюс що воно затягнулося. Ми більш-менш підготувалися до цього. По-друге, у 2015-2016 роках – це було б складніше стримати, якби  вони навалилися як зараз. Правду кажучи, я згоден що для нас важкі всі ці моменти, але я думаю, що ми повинні були через усе це пройти, щоб усвідомити ціну свободи.

24 лютого як ви дізналися що розпочалося повномасштабне вторгнення?

Я знав ще до 24 лютого.

Ви знали що буде саме в цей день?

Ми з ГУР відпрацювали усі ці зв’язки з 2014 року. За місяць до цього мені зателефонували й запитали: «У тебе ще хлопці залишилися? Давай їх збирай, проходитимемо бойове злагодження. Ймовірність нападу з боку Росії дуже велика». Я чесно скажу, коли зателефонував, багато хто сказав: «о, клас, давай, збираємось».

Не було того що люди не хотіли повертатися на війну?

Усі сказали, що якщо це станеться – то це шлях додому. Інакше ми Крим не повернемо.

Наскільки багато людей вдалося повернути з 2015 року коли виходили з цього?

Багато хлопців, хто до нас потрапив у підрозділ самі пішли служити за контрактом. Вони вже були ніби в темі. Практично всі, хто у 2014 році були з нами брали участь в цьому. 

Були нові люди які були готові долучитися?

Так і зараз вони є. Зараз є ті люди які долучилися до нас минулого року, трохи згодом. Проте протягом місяця, двох, наш підрозділ знову зібрався. Вже було багато нових людей. І зараз хлопці приходять, просяться до нас. Є хтось зі Збройних сил просять перевестися, є просто новенькі хлопці. Охочих достатньо. Не скажу що багато, але достатньо.

Війна, яку Ви бачили в 2014 році і те,що ви побачили в 2022 році, наскільки це відрізняється?

Вони зараз використовують практично весь спектр озброєнь який мають. Тоді особливо такого не було. Тобто, авіації практично тоді не відчували. Артилерія практично залишилась. Ракети крилаті й балістичні вони тоді не використовували. Флот також не використовували. Нині ми все це відчули.

Коли ви готувалися до повномасштабного вторгнення чи готувились ви до того, що може бути використана авіація та інші речі, яких тоді не було?

Так і ми це знали. Нас готували до будь-якого розвитку подій. Якщо події так розвиваються, значить наші дії такі. Ось за таким алгоритмом ми рухаємося. Якщо виходить, що нашу територію окупували, ми створюємо партизанський рух і працюємо у цьому алгоритмі. Якщо окупували таку-то частину, отже у такому алгоритмі. Пропрацьовували всі варіанти. Ті фахівці,  з якими ми працювали – це були наші професійні військові, розвідники. Досить відчутна допомога від них була для нас, як для майбутнього підрозділу. 

Ми можемо зараз назвати напрямок на якому ви працюєте або специфікацію вашого підрозділу?

Наразі ми працюємо на Донеччині. Специфікація яка? Боронимо Україну.

Деякі сайти називають Вас розвідником.

Ну в ГУР МО так. Буває по різному. Робимо те, що від нас потрібно. 

Фактично батальйон може підлаштуватися під запити? 

Так. Треба штурмувати – штурмуватимемо. Треба обороняти – оборонятимемо. Потрібно розвідку роботи – будемо розвідку робити. Все що потрібно, щоб перемогти. Все це робитимемо.

Зараз ви вже другий тиждень у Києві. У певних рамках це вже «мирний» Київ. Є сирени, прилітають ракети, але немає загрози того, що фізично зараз сюди зайдуть росіяни. Ви його по іншому відчуваєте, ніж той Київ що був на початку?

Я ніколи не забуду Київ зовсім порожній. Взагалі порожній. Де немає людей, немає машин. Коли їдеш вулицею і десь там на тротуарах лежать полишені валізи або стоїть машина з відчиненими дверима тому, що закінчилося пальне і ніде було заправитися. Ніколи не забуду Київ. Просто не хочу, щоб таке повторилося.

Зараз те що ви бачите що люди ходять, сидять в кав’ярнях. Навіть я коли спілкуюся зі своїми знайомими, хтось каже: не можна десь відволікатися, не можна розважатися, не можна відпочивати. Ви, як людина, яка повернулася з зони бойових дій і все це бачить, що у вас це викликає, які емоції?

Так, нормально все це. Головне, щоб люди не забували що йде війна. А те, що люди дозволяють собі розслабитись, немає в цьому нічого поганого. Найголовніше пам’ятати що йде війна, що кожен з нас потрібен нашій державі. Хтось зі зброєю в руках. Кожен на своєму місці має щось робити.

Ви зараз продовжуєте спілкуватися з кимось, хто лишився в Криму?

Так.

Зараз у людей більше надії?

Звичайно. Вони на нас чекають. Принаймні ті, з ким я спілкуюсь вони на нас чекають. Із задоволенням чекають. Готові як заходитимете дайте знати, ми теж осторонь не залишимося. Особисто для мене, для мого народу – це можливість помститися за все те, що ми пережили через їхню окупацію. Через те, що вони зробили коли анексували Крим. За останні 200 років у нас ніколи не було такої можливості взяти в руки зброю і помститися за смерть наших людей похилого віку. За приниження які пройшли наші матері та бабусі. За те, що вони намагалися нас позбавити Батьківщини. Вони просто хотіли нас вбити як народ. Стерли назви наших населених пунктів, знищили наші цвинтарі, зруйнували майже всі мечеті.

У нас є за що помститися. Тому я вважаю, що ми маємо цим скористатися. Я не розумію тих людей, які просто виїхали звідти. Не уявляю як у нас з ними все надалі складатиметься. Тих, хто виїхав з України коли почалася війна, які розбіглися звідси. Я навіть не уявляю як вони повернуться сюди. Як вони житимуть із нами. Що вони зможуть сказати собі в якості виправдання? 

Розкажіть про людей, які зараз виїжджають з Криму через переслідування та фізичну загрозу, куди вони прямують?

Багато хто, хто зараз виїжджає з Криму до Туреччини наприклад. Я з багатьма спілкуюсь. Є проблема в тому, що молодь, яка виїжджає була неповнолітньою коли окупували Крим. Зараз їм 18-20 років і вони не мають українських документів, окрім свідоцтва про народження. Тому доводиться виїжджати за російськими документами до Туреччини. Потім звертатися до нашого посольства за документами. Я думаю багато хто з них кому вдасться це питання врегулювати рано чи пізно долучаться до нас. Сподіваюсь на це…

Зараз у Криму посилилися репресії, затримання стають більш жорстокими. Затримують людей які приходять під суди, замість адміністративного штрафу їм дають адміністративні арешти. На думку правозахисників – це посилення репресій. Чому це зараз відбувається? Як це впливає на стан людей, коли вони розуміють що в будь-який момент можуть прийти й до їх будинку?

Ну по-різному. Кожного разу люди розуміють, що треба триматися разом якби складно не було. Так простіше, особливо коли такі складнощі трапляються. Звичайно, коли поруч із тобою твої рідні, друзі, товариші, сусіди та підтримують тебе в цьому, то якось допомагають тобі пережити це все набагато легше. Тому й люди намагаються разом триматися. Просто наша історія про двісті з чимось років за які нас намагалися Російська імперія, потім комуністи, потім сьогоднішня Росія: знищити, розчинити, асимілювати, все що завгодно намагалися з нами зробити – це об’єднало людей. Основна маса людей відмінно розуміє хто їхній ворог і звідки очікувати різних неприємностей. Тому більшість розуміє, якщо сьогодні прийшли не до тебе, а до твого сусіда, то ймовірність того, що зайдуть до тебе занадто висока. Стараються підтримувати, допомагати.

Це спроба залякати аби не було спротиву?

Звісно, у будь-якому випадку. Якщо подивитися історично на існування московської держави, то вона завжди була такою. Намагалися придбати. Якщо не продавався, то залякати, а якщо не вийшло – знищити. Інших варіантів немає.

По вашим відчуттям, люди зараз розуміють в яких умовах живуть люди в Криму?

Звісно розуміють. Всі це дуже добре розуміють. Переважна більшість людей, які більш-менш зіштовхнулися з тим, що відбувається звичайно знають. Ми коли під Києвом заходили в Мотижин, я бачив людей які лише місяць були в окупації. Я думаю що вони чудово розуміють. Їм цього місяця та навіть менше було достатньо для того, щоб зрозуміти хто вони, що вони, та що вони принесли нам в Україну.

Ви багато розповідали про історію та як росіяни в неї вкрадаються. Зараз аби те що відбувається лишилось в розумінні та розповідях. Що ви будете розповідати своїм онукам про те що зараз відбувається? Про ту війну, яка зараз триває?

Дуже багато. Передусім я розповідатиму про чудових людей, яких я зустрічав у своєму житті. В першу чергу розповідатиму про тих хто живий, кого вже немає. Хвала Всевишньому що на сьогодні ми маємо приклади, на яких можемо виховувати своїх дітей та онуків. У нас є свої справжні герої, не вигадані, а свої. Які реально рятували Україну, рятували світ. Насправді рятували, а не як людина-павук. Реальні люди, звичайні люди, які залишили свою роботу. Я багатьох зустрічав. Хтось викладач у школі, хтось просто комбайнер, а хтось працював у поліції. Хтось був лікарем, просто лікарем. І кожен з цих людей прийшов зробити те, що він має зробити як чоловік.

На сьогодні, я думаю, що ми (українці - ред.) маємо зробити висновки та в майбутньому виховувати  молодь так, щоб кожен розумів що він передусім воїн, а потім хто завгодно. Інженер, будівельник, конструктор, космонавт, програміст, хто завгодно, але насамперед воїн. Це наше чоловіче завдання. Жіноче завдання – розуміти, відчувати й виховувати себе як мати воїна або дружина воїна, або як сестра воїна. Бо я вже говорив, що лише левиця може народити лева.

Зараз ми це називаємо повномасштабним вторгненням та війною. Як ви думаєте чи буде якась окрема для цього назва коли ми переможемо?

Не знаю навіть. Думаю не про те, як вона називатиметься, а про те, щоб ми це не забули, щоб це було серйозним уроком.

Як зберегти цю історичну пам’ять? Росія вже не вперше нападає і не вперше для українців робити багато поганого.

Це для всіх для нас. Ми всі це проходили неодноразово. Кожного разу ми, на жаль, наступаємо на одні й ті ж граблі.

От можна якось цього уникнути? Не наступати на ці граблі?

Потрібно все ж таки пояснювати нашим дітям хто насправді брат, а хто ворог. Вони повинні вирости з цим і не боятись гострих кутів. Адже, як приклад, коли дитині кажуть не чіпати чайник, бо він гарячий, але поки вона не доторкнеться до нього то не зрозуміє що він гарячий. Ти можеш це казати їй десятки разів. Зараз ми вже зрозуміли що він гарячий і максимально чітко мусимо нашим дітям донести те що не варто розслаблятися. Зі сходу може прийти все що завгодно. Я сподіваюся, що з Божою допомогою, з допомогою наших союзників ми все ж таки зможемо вплинути на те, щоб РФ перестала існувати в такому вигляді в якому вона є. Я дуже на це сподіваюся. 

Сподіваюся, що північний Кавказ стане самостійною, суверенною державою в майбутньому. Сподіваюся, що на півдні Росії теж утворяться держави які будуть самостійними. Сподіваюся, що в регіонах: Поволжя, Татарстан, Башкирія якось вирішать жити без них. Дуже на це сподіваюся. Якщо це відбудеться, то регіони середньої Азії, що також перебувають під сильним впливом Росії зможуть звільнитися і там все зміниться на краще. По-перше, для мене, як для кримського татарина, тюрка – це мої рідні народи, тюркомовні. У нас спільний батько, спільне коріння, одна спільна релігія тому я за всіх них воюю і завжди у своїх молитвах прошу, щоб Аллах їм допомагав здобути свободу. Вони гідні цього. Вони готові боротися за це. Я дуже хочу їм допомогти. Я завжди буду робити все що в моїх силах, аби їм допомогти. На сьогодні головна задача – відстояти своє. 

Бліц-запитання

Улюблене місце в Криму?

Конкретно не можу сказати, мені подобається все. Виходить, що моя мати Нагайка Степнячка, а тому степ мені також подобається. Батько мій з гірського Криму він черкеський вірмен. Їхнє коріння звідти. Це Керченська долина, передгір’я, Крим, ліс. Немає в Криму поганого місця, у кожного є своя родзинка.

Коли востаннє були в Криму?

Ще в 2014 році.

Що найцінніше взяли з собою, коли виїздили з Криму?

Свою родину.

Що важливе залишили в Криму?

Крим. Там могили моїх предків, там мій народ. Там те, без чого я не був би кримським татарином.

Чи вірите ви в деокупацію цьогоріч?

Сподіваюся. Складно сказати що вірю, але сподіваюся. Суперник у нас сильний його не можна недооцінювати. Сподіваюся що ми його переможемо.

Асоціації з Кримом до 2014 року?

Я скажу так: я його не відчував так, як відчували його мої бабусі. Особливо мамина мама, яка розповідала про Крим. Коли вона розповідала мені про нього, я зараз розумію її. Тоді мені здавалося в неї сяяли очі, трохи голос починав і вона так про нього говорила… Коли я на початку 1990 року приїхав в Крим. Я не побачив його так, як вона мені його описала. Ті дитячі асоціації, які були створені бабусиними розповідями вони далекі від того що я побачив насправді. Сподіваюся, що Крим залишиться таким, яким мені описувала бабуся. Я дуже хочу, щоб він був таким. Я зараз розумію свою бабусю. Ми хочемо туди, але не можемо зараз туди повернутися. От як вона по ньому сумувала і любила саме це зараз в мені прокинулося.

Що ви зробите першим після деокупації Криму?

Напевно піду в мечеть, зроблю два раката молитви. Попрошу Бога і віддячу йому за те, що допоміг звільнити. Потім, у селі де я живу, і де похоронені мої батьки, накрию великий стіл і запрошу усіх своїх братів.

Один стіл зможе їх вмістити?

Спробуємо зробити такий, щоб вмістилися.