Про це інформують Сили територіальної оборони ЗСУ у Facebook.

«Я народився і виріс в Маріуполі. До Києва переїхав 2016 року, коли вступав на історичний факультет університету Шевченка. Згодом почав також вивчати арабську мову. З дитинства мріяв бути військовим. Проте вирішив спочатку вступати до «цивільного» вишу, де хотів обов’язково закінчити військову кафедру. Перед повномасштабним вторгненням росіян працював журналістом. 24 лютого я вийшов у під’їзд, покурив і зібрався з думками. Вранці наступного дня був біля військкомату», – пригадує Олег.

Він розповів, що добре пам'ятає найперші новини про бажання росіян захопити Київ зі сторони Бучі та про загрозу наступу окупантів на Маріуполь, де залишилися його близькі, родичі та дорогі йому люди. 

«Моїм єдиним бажанням на той час було –захистити їх. Приєднання до війська давало відчуття дотичності до загальної справи», – зізнається Рисьєв. 

Хлопець зазначив, що з військкомату його одразу відправили у центр комплектування Сил ТрО. І вже того ж вечора він зі своїм першим підрозділом патрулював Пущу-Водицю під Києвом. 

«Це була 112 бригада і мій попередній 129 батальйон. Зараз я в 244-му. До середини квітня мій підрозділ перебував на околиці Києва. Бойового досвіду ми тоді не отримали. Потім нас перемістили в Київську область і ми до серпня активно готувались. В цей час я опанував свою першу військову спеціальність – став бойовим медиком», – поділився Олег.

Перші бої

Військові дії для Рисьєва розпочалися на початку вересня, коли його підрозділ брав участь у контрнаступі ЗСУ на Харківщині. 

«Тоді в Чугуївському районі ми отримали завдання звільнити одне із селищ. Вступили в бій з росіянами, але потрапили у засідку. Були змушені відійти, щоб перегрупуватись, а тоді знову повернулись в село. У результаті противник відступив зі значними втратами, а в нас було тільки троє легких поранених», – сказав військовий.

Він пригадує, що після того, як ворог поранив командира взводу, виконувати його обов`язки призначили саме Олега. 

«Я командував взводом до жовтня, аж доки мене не призначили на наступну посаду. У жовтні наш підрозділ перемістили ближче до кордону. Місцевість, де нам було наказано облаштувати позиції, знаходилась на височині за 700 метрів від кордону. У місці, де лишились окопи росіян. Наша група — декілька командирів взводів, серед яких і я, командир роти та розвідники — висунулась на рекогностування. Щойно піднялись на височину, як почався обстріл. Ми встигли застрибнути в окопи, а після обстрілу почули крик пораненого. Це був командир моєї роти», – згадує військовий.

Будучи командиром взводу, Олег не забував про свою первинну спеціальність бойового медика, а тому нікуди не виходив без медичного рюкзака.

«Я виліз зі свого окопу й кинувся до командира. Поранення виявилось важким. Стало зрозуміло, що він надовго вибуває зі строю. Після евакуації, коли ми повернулися в розташування, мене викликав командир частини і повідомив, що я тепер виконую обов`язки командира роти. Спочатку я відповів, що не зможу, але командир заперечив: «Зможеш! Взводом же командуєш!». Так усе й почалося», – розповів він. 

Спочатку зазначалось, що Олег буде виконувати нові для нього обов’язки не довше п’яти днів, доки не призначать когось іншого. Наразі він командує ротою вже третій місяць. На початку й гадки не мав, як буде командувати цілою ротою, адже не мав напрацьованих алгоритмів, знань, достатнього досвіду, а тому рішення доводилось ухвалювати інтуїтивно.

«Я щоразу нагадував собі, що найперше маю з повагою ставитися до своїх підлеглих. До того ж, мої бійці бачили, як я поводився в бойових ситуаціях ще в статусі бойового медика. Бачили, що я не розгубився ані під час штурму, ані під час обстрілу. Це й допомогло мені сформувати командирський авторитет і заслужити повагу. Хоча, мабуть, від мене цього ніхто не очікував — я найменший в підрозділі, до того ж ношу окуляри. Мало хто міг би побачити в мені командира відразу. Але комбат побачив», – сказав він. 

Про перші складнощі

Олег звернув увагу, що перші його складнощі на посаді командира взводу стосувалися саме роботи з людьми, адже доводилось вирішувати питання дисципліни. 

«Командир мусить бути справедливим і в покаранні, і в нагородженні. Цим принципом я керуюся. Адже це питання довіри до командира. Без довіри до командира не буде сприйматися ані нагорода, ані, тим паче, покарання. Боєць не розумітиме до кінця, за що його покарали. І не розумітиме, за що когось нагородили. Карати найважче. Я завжди намагався відчути себе на місці людини, яка провинилась. Проявити емпатію. Водночас вимагав, аби й бійці розуміли, як їхні вчинки виглядають у контексті підрозділу: відділення, взводу, роти. Як на мене, якщо налагодити правильну комунікацію, тоді й буде розуміння», – пояснив Рисьєв. 

Про команду

Військовий наголосив, що йому дуже пощастило з командою, якій він довіряє та знає, що на них можна покластися. 

«Допомогло те, що ми знаємо один одного і разом служимо від початку формування нашого підрозділу. На цій довірі та впевненості ґрунтується вся наша робота, моя можливість віддавати накази і можливість людей їх виконувати», – зазначив він.

На думку Олега, велике значення для військового має саме навченість, адже вміння працювати з картою, з «Кропивою» та іншими важливими застосунками – повинні вміти командири нижчих ланок.

«Якщо, скажімо, відділення заступає на позиції, то його командир відповідає за всіх своїх людей. Поруч немає ані командира взводу, ані головного сержанта. І треба знати як, максимально ефективно працювати за таких обставин. Знання і компетенція дозволяють ухвалювати рішення. Можливість ухвалювати рішення дає відчуття свободи. Особливо, якщо рішення виявилися правильними», – резюмував командир роти 244 батальйону ТрО.