Інтерв’ю з правозахисницею Олександрою Дворецькою: тезісно про головне

Невгад Катерина, Присяжнюк Владислава
·
23:28, 26 лютого
Інтерв’ю з правозахисницею Олександрою Дворецькою: тезісно про головне
Джерело фото: Суспільне Крим

Учасниця кримського Євромайдану, правозахисниця та керівниця управління Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Олександра Дворецька розповіла про початок окупації Криму, спротив російській агресії та про роботу з вимушеними переселенцями. 

"Крим ніколи не асоціювався і не був такою великою опорою для Євромайдану. Проте, події, які розвивалися тоді у 2013 році (події понад 9 років давності) мали місце по всій території України. Я зустріла Євромайдан теж у Києві. Якраз цей перший день оголошення збору на площі Майдану Незалежності. В кінці листопада Євромайдан проходив на площі Леніна (яка досі носить цю назву, до цього часу там зберігається Ленін, на жаль) у Сімферополі".

"В Криму була така група активних людей, яка складалася з місцевих активістів та журналістів. Якщо ми будемо повертатися у 2013 рік, то потрібно згадати, що Євромайдан набирав обертів завдяки людям, що боролися за доступ до публічної інформації, викривали питання, які пов’язані з Межигір’ям. Саме це гуртувало людей по всій країні в тому числі й Криму. Я пам’ятаю, як ми організовувались, тому що ми були тут в Києві й було бажання децентралізувати Майдан. Саме тому, коли Янукович поїхав у Вільнюс була ідея створити суспільний тиск, щоб Євромайдани були по всій території України. Тому я сіла в потяг і 27 листопада була вже в Криму. Ми намагалися пронести цю частку Євромайдану в Крим. У нас була колонка невелика з генератором, були місцеві політичні сили, які доєдналися. Був чай, прапори Євросоюзу та українські. Було всього сотня осіб, але це була спроба показати, що у всіх куточках України люди вимагають євро інтеграційного курсу. Для мене Євромайдан в Криму почався з розгону студентів. Я пам’ятаю цей день: я прокинулась вранці, подивилась новини, жахнулася жорстокості. В Криму не було статичного майдану. Це були люди, які збиралася ввечері і йшли назад. Ніхто не ставив наметів, ніхто цілодобово там не знаходився. Подивившись на це жахіття, я написала у фейсбуці з пропозицією зібратися і відреагувати на цю подію. Я подзвонила на 102 та повідомила, що буде протест. Мені сказали, що такі речі потрібно робити завчасно. Не було прямо великої мобілізаційної компанії, але дуже велика кількість журналістів та активістів прийшли на площу з вимогою розібратися та покарати". 

"Мені здається, що увага тоді була більше зовнішня, ніж локальна. Хоча була Чорноморська телерадіокомпанія, АТР кримськотатарський телеканал, були спеціальні кореспонденти центральних телеканалів. Тоді було бажання показати відмінність міст. Сімферополь на цьому фоні виглядав доволі екзотично.  Водночас у Криму почав формуватися проросійський рух: «Народное освободительное движение». Вони приходили та обрізали проводи на генераторі, виступали проти, звинувачували нас, що ми працюємо  за гроші американських спецслужб. Від листопада до лютого все тільки наростало. Я не можу сказати, що я була організатором. Я була присутня і дуже часто була ідейно частиною цієї групи, але якісь механічні процеси (генератори, мікрофон і т.д.) цим більше займалися Андрій Щикун, Ковальський. Це була група людей, які були не дотичні до партії Регіонів. Саме в день розгону студентського Євромайдану за один день було відразу декілька подій. Цього дня невідомі люди приїхали до моїх батьків в село, написали у них під будинком різноманітні гадості про мене. Написали лист від імені моєї подруги, що вона дуже хвилюється за мене, що я надаю якісь там сексуальні послуги за кордоном. Тиск на організаторів був здебільшого психологічний. Це пізніше почали з’являтися листівки з написом: «предатели Крыма». Ще пізніше, з’явились відеоролики «нет оранжевому перевороту» на якому були наші фотографії. Ці ролики крутили на Центральній площі  в Сімферополя, а також у тролейбусах. Зараз я усе це згадую з посмішкою. Хоча, на той момент не можу сказати, що було весело". 

"Було трохи страшно. На одній з листівок, яку розвішували в тому числі де я живу, в якийсь момент вона називалась: «Черная метка». Там було: киньте цю листівку в її поштову скриньку, скажіть, що там не місце зраднику Криму на нашому мирному півострові. Там була вказана точна адреса, номер квартири. Я розуміла, що ті люди, які це робили навряд чи думають, про активні дії фізичного насилля, але ти ніколи не знаєш кому в руки потрапить ця листівка. Кінець Євромайдану я провела в Києві. Я, як нормальна кримчанка замерзала, тому в основному я чергувала в лікарні швидкої допомоги на Лівому березі. Там після протестів на Грушевського була велика кількість постраждалих. Моєю зоною відповідальності була опіка цих людей. В Крим я повернулася після трагічних подій на Євромайдані до початку окупації, до великого протесту під кримським парламентом". 

"У той момент ніхто не думав, що виїжджає з Криму безповоротно. Весь цей час здавалося, що хтось скаже: «ну все, погралися, досить». Зараз ти дивишся на це і думаєш, що ти був дуже романтичним. Мій спротив окупації тривав від лютого до 9 Березня. 9 Березня – це останній день коли я була в Криму. Це був день 200 - річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Ми планували велику проукраїнську акцію на 9 Березня. У нас була організаційна рутина. Мені потрібно було зранку зустріти журналіста, передати йому бронежилет. Адже, всі хотіли бачити онлайн окупацію. Раз були стріми з Грушевського, Інститутської й т.д., то всі хочуть так само бачити події в Криму. Іноді дуже складно пояснити, що між Феодосією та Євпаторією відстань набагато більша. Події розвиваються під військовими частинами, де іноді зв’язок не ловить, не те щоб мобільний інтернет. Ми маємо справу не з ввшниками, а з російською армією. Вона булла без знаків, тоді їх називали «зеленими чоловічками», але від цього вона не перестає бути озброєна. Поки ми спілкувалися з журналістами, мені зателефонували та повідомили, що затримали Андрія Щикуна та Анатолія Ковальського. Мене як правозахисницю відправили розбиратися. Не знаю чи багато людей бачили, що таке окупація, але коли ти відчуваєш, що державні органи ніби є, ніби їх вже немає – це дуже страшно. От тобі й міліція. Тут в нього написана Україна і він ніби ще керується українським законодавством. Проте вони затримали людей як міліція і передали їх «русскому єдинству» - ніби це якась тумбочка.  Після того я зрозуміла, що моя роль організатора на території Криму – завершилась. Хоча до цього ми робили декілька хороших акцій.  Ми збиралися з Олегом Сенцовим, Олександром Кольченком, Геннадієм Афанасьєвим. У нас булла орг група, ми вечорами планували хто під яку військову частину поїде, які ми заходи будемо влаштовувати".

"До нас ще приїжджала Дуня Міятович. Вона тоді в ОБСЄ опікувалась свободою слова, преси. Ми проводили зустріч в центрі Сімферополя в готелі Україна. Нам перервали озброєні люди цю зустріч. Посадили її в тоновану машину, відвезли в аеропорт і вона полетіла. Тоді вона видала, що є якісь порушення свободи слова в Криму. На той момент вже вимкнули всі українські телеканали, цілодобово показували Росію 24. У журналістів провели обшуки, вилучили матеріали в готелі Москва. Декілька знімальних груп вже побували в полоні". 

"Коли кажуть, що Крим був взятий без крові та спротиву, то – це не так. Просто був дуже сильний інформаційний вакуум. По-перше, дуже мало чого виходило. По-друге, країна знаходилась у двох складних речах. Вона оплакувала жертви, які сталися на Євромайдані. Друге – вона займалася політичним будівництвом в Києві. У нас не було президента, уряду. На той момент потрібно було домовлятися з тим злочинним парламентом. Тільки в жовтні пройшли вибори".

"Нас було занадто мало в Криму. Коли я приїхала в Київ, то перше, що мене запитали: «Як у вас там в Криму». Мені так хотілося відповісти, що це не у нас там в Криму, це у вас там в Криму. Всі завжди думали, що ми там в Криму якісь дивні. Ми взимку відпочиваємо, а влітку – працюємо. Усі все роблять навпаки. З Криму дуже мало людей кудись виїжджало. Тому, що ми й відпустку проводимо в Криму і приводів немає виїжджати. У нас свої гори, своє море. Маленьке розуміння хто ці люди з Криму і що вони насправді думають – зіграло злий жарт". 

"Ми з подругою поїхали в Донецьк, бо у нас там було заплановано кілька зустрічей зі студентами університетів, з пресклубом Донецьким. Для того, щоб розповісти їм, як відбувалася окупація Криму і що насправді нічого хорошого з цього не буде. У Донецьку ми побачили намети з російськими прапорами, які роздавали якісь листочки. Люди розповідали, як класно в Росії. Ми з подругою вступили з ними в дискусію. Можливо, це було трошки зайво… Під час дискусії вони зірвали з мого рюкзака стрічку, яка пробула зі мною весь Євромайдан. Мені якось так стало боляче. Ми викликали міліцію, а вони прийшли та привіталися за руку з кожним з них". 

"Ми були в Донецьку, але було таке враження, що ми вже нічого не контролюємо. Було враження, що вони ніби відверто сміялися, що ми хочемо говорити про небезпеку окупації. Єдине, що я думаю, вони розраховували приблизно на такий самий кримський сценарій. Зараз сюди прийдуть, проведуть якийсь фейковий референдум. Ніхто не очікував війни. Якби вони знали, що втягнуться в збройний конфлікт, можливо, це було б м’якше. Міністром внутрішніх справ був вже Аваков, Наливайченко був головою служби безпеки. Проте, не відчувалося, що ми зробили з Криму якісь висновки". 

"Люди отримували інформацію здебільшого з російськомовних джерел і дуже мало розуміли, що відбувається в Криму.  Я не можу сказати, що після проведення референдуму була велика увага до Криму, адже події дуже стрімко розвивалися. Ніхто не знав про що і як говорити, переслідувалися журналісти. Активісти та журналісти першими покинули територію Криму через загрозу фізичної безпеки. Дуже добре працювала російська пропаганда. Мені часто навіть до сьогодні кажуть, що люди ж у Криму самі пішли на референдум і проголосували. В день проведення референдуму вони вже наливали горілку і проголошували на центральній площі результати. Хоча, фізично з Керчі ще не могли протоколи навіть доїхати. Вони підбивали підсумки й сказали про 80% раніше, ніж все це завершилось. Було зрозуміло, що ніякого референдуму не може бути. Ті, хто хоча б трошки були дотичні та бачили це на власні очі, зрозуміло, що ніякого референдуму у Криму не було. Потім це навіть Венеційська комісія підтвердила  коли давала правовий аналіз події, яка відбулась".

"Потреби мінялися в залежності від року. Спочатку ми допомагали ініціативною громадській організації КримSOS. З Початком війни на Сході ми заснували однойменну організацію «Восток». Вона досі працює на допомогу людям, які постраждали від війни. Першочергово було питання тимчасового житла. Тому що всі думали, що зараз до кінця літа все завершиться. Люди спочатку  дуже потребували банально базової гуманітарної допомоги, не хотіли адаптуватися. І з розумінням того, що 1 Вересня діти повинні піти в школу, а вони не можуть це зробити. Почалася друга хвиля. Люди почали шукати постійне житло. Вони розуміли, що вони не зможуть вже переїжджати з квартири на квартиру. Дитина повинна ходити в конкретну школу і тобі потрібно працевлаштовуватись. Це був другий виклик який наразі також залишається".

"Житло і працевлаштування зараз під час широкомасштабного вторгнення люди можуть поселитися в кризовий момент в спортзалі, санаторії й т.д. Коли йде річ бути під снарядами, але вони не можуть так перебувати постійно. Перше на чому зосередилась саме наша організація – це пошук житла. Кожен раз, коли хтось говорить про упереджене ставлення до переселенців я наводжу цей приклад. У 2014 році в нашій базі ми поселили 60 тисяч людей. Ми контактували людей хто має житло, з тими хто його потребує. Ми були свого роду диспетчерською. Сказати, що якась область була більш солідарною, або менш – ні. Люди охоче заповнювали заявки про наявність житла в Тернополі, у Львові, у Харкові. Навіть коли ми тільки починали, Донецьк заповнював заявки для кримчан. Були люди що охоче приймали кримчан, що хотіли виїхати через не підтримку окупації. Це вже потім з’явились стереотипи: «люди з Донбасу» якісь не такі. Вони кликали Путіна і т.д. Чим більше ллється крові – тим більше шукають винних. Найближчі переселенці будуть тягнутися до Кремля значно складніше, ніж людина яка приїхала з Донецька".

"Люди залишалися і продовжують залишаться доволі солідарними. Ми можемо чути про супер дорогі квартири в Ужгороді, але з іншої сторони ми чуємо історії де абсолютно безплатно приймають переселенців з різних регіонів. Це єдине на що не розрахували росіяни - на нашу солідарність, на нашу готовність одне одному допомагати. Ми тільки можемо скинутись на бронежилет".

Взяти 2014 рік – це волонтерство трошки іншого рівня. Ми тоді 5 мільйонів на озброєння не збирали. Люди просто несли речі, ділилися посудом, своїми кімнатами, дачами. Зараз немає жодного українця, який немає у своєму досвіді людину, які не стали переселенцями. Хтось обов’язково кудись переїхав, вимушений шукати новий дім. Примусове залишення дому (коли ти цього не планував) – це дуже трагічна подія. Для кримчан – це особлива трагічна подія, а для людей кримськотатарського народу – це несправедливість, яка тягнеться століттями. Ти приїжджаєш за кордон і можна почути там, що цим кафе володів мій дід і т.д. Ми – не можемо собі це дозволити. У нас такий геополітичний сусід, який раз у якийсь проміжок часу дозволяє собі позбавляти тебе дому. І не через те, що ти погано працював, чи ще щось. Ти не можеш своїм дітям залишити будинок у спадок. Тому, що тебе депортують, то війна, то вони окуповують. Коли 24 лютого я зрозуміла, що знову майже через 10 років окупації Криму тобі знову потрібно збиратися і їхати – це дуже не справедливо. Цю несправедливість відчула велика кількість українців. Тому зараз ми стали більш чутливими до інших людей".

"Ми були б не Україною, якби були готові до раптового снігу або до раптового масового переселення. Ми справляємося з переселенням з яким останнє століття ніхто не справлявся. Справляємось в принципі не погано. Тут важливу роль відіграє держава та реформа децентралізації. Якщо у 2014 році всі очікували, що якесь Міністерство повинно щось вирішити, то зараз люди на місцях знають чим вони володіють, що вони можуть організувати. Трошки більше готовність є фінансувати внутрішньо переміщених осіб. Немає відчуття, що одні люди з України платять за інших людей. Переміщення відбулося дуже масово з різних територій. Я бачу, що зараз сильно диджиталізуються послуги, люди можуть оформити якісь послуги через «Дію». У 2014 році в нас не було зроблено Єдиного демографічного реєстру.  Зараз у зв’язку з позитивними реформами, які відбуваються в країні. Для переселенців вже ті проблеми, які були у 2014 році зараз не є проблемою". 

"Я думала, що війна буде. Пригадую, що в лютому до мене приїхала журналістка з Голландії й вона питала про велику війну. Я їй відповіла, що війна буде. Проте вони не будуть знищувати наші міста, як Алеппо. Я людина, яка 8 років спостерігала за окупацією, яка бачила як діють росіяни. Я не вірила, що буде такий рівень жорстокості. Я не вірила, що вони будуть знищувати міста, як зробили це з Маріуполем, Бахмутом, Соледаром і т.д. В мене не було ілюзій щодо раціональності росіян.Вони не жаліють людей, техніки  в чогось, щоб задовольняти свої імперські амбіції. Проте такого як зараз – не очікувала. Мені шкода людей, які зустріли війну не підготовленими. Які 8 років удавали, що це їх не стосується". 

"Я здебільшого відповідаю за публічну комунікацію омбудсмена. Безпосередньо знаю про роботу, яка у нас ведеться. В цілому, Офіс Омбудсмена досить популярний серед населення органів влади. Тільки за січень у нас там було більше ніж 9 тисяч звернень. Велику кількість звернень складають соціально-економічні питання. Це не залежить від конфлікту. Люди питають про соціальні виплати, про соціальні статуси, пенсії, трудові права, права споживачів і т.д. Зараз у зв’язку з війною у нас в трійку основних запитів входить: питання військовополонених, розшуку зниклих безвісти, загиблих і все що пов’язано з правами військовослужбовців. Також журналістське питання – це доступ до публічної інформації. В період воєнного стану у влади є спокуса посилаючись на війну не надавати інформацію". 

"До нас не звертаються люди, які вже повернулись з полону, які відновили своє право. Ми працюємо з проблемами. Найважливіше – не перетворити цю роботу на рутину. Через велику кількість звернень є ризик опрацьовувати їх як конвеєр. Ми стараємося замінювати людей, в тому числі на гарячій лінії, давати можливість різним працівникам попрацювати, поговорити. Зараз навіть взяли психолога в штат для того, щоб він міг працювати з людьми, які працюють зі зверненнями. Звернення дуже часто бувають складні. Особливо коли мова йде про загиблих людей або по розшуку зниклих безвісти. Також ми проводимо великі зустрічі з родичами військовополонених, організаціями. Ми єдиний орган який публічно веде перемовини з Російською федерацією".

Читайте нас у Telegram