31 грудня 2022 року парамедик з «Азовсталі» Асан Ісенаджиєв був серед 140 звільнених з російського полону українців. Асан — кримський татарин, родом з Гірея. До війни працював на «швидкій». Під час оборони Маріуполя парамедик надавав допомогу пораненим на «Азовсталі». У травні минулого року під обстрілами він записав відкрите звернення до турецького президента Реджепа Ердогана, в якому попросив допомогти з виведенням захисників Маріуполя на безпечну територію.

Чи думали ви рік тому, що станеться повномасштабне вторгнення?

Коли Російська Федерація підтягнула до кордонів України 200-тисячне угрупування своїх військ, ми розуміли, що це колись станеться. Коли саме – було не зрозуміло, але це повинно було статися. Ми очікували, що щось буде.

Чи думали ви, що це буде настільки повномасштабно? Що це буде стосуватися не лише Донбасу. Що підуть з Білорусі, з кордонів Росії?

Особисто я вважав, що якщо почнеться спецоперація ця, то вона буде лише в межах Донецької та Луганської області. Напередодні ми дивилися звернення Путіна де він визнає незалежність псевдореспублік. 23 лютого нас підняли по бойовій і відправили вже на позиції, де ми мали зустрічати десант. Ми думали, що вони будуть десантуватися на Білосарайській косі. Особисто мій екіпаж стояв там. З 23 на 24 лютого коли ми чекали усе це, то думали, що може нічого не трапиться. Бо ми очікували й планували в обід 24 лютого поїхати в Маріуполь, поїсти хот-догів і погуляти. Коли почалася авіація, прилетіли ракети, то ми зрозуміли, що шаурми ми вже не поїмо. І почали вже двіжувати. 

Коли і як ви потрапили на територію Азовсталі?

На територію заводу я потрапив 1 квітня. У нас була евакуація. Ми вивозили 4 поранених. Потрапили в артилерійську засідку біля заводу (біля КП1). Наш автомобіль було знищено за допомогою авіації. Поранених ми тоді перенесли на завод під мінометним вогнем, авіацією та артилерією. Нам видали іншу машину. Ми почали виїжджати на ній із заводу. Біля нас було влучання 152 мм калібру. Машина перестала їхати й так я залишився на території заводу. Був прикомандирований до шпиталю, де займався евакуацією. З 1 квітня я почав знаходитися на території заводу.

Як відбувається побут в облозі? В яких умовах доводилося жити людям?

Це як життя у підвалі. Коли світло за допомогою генератора, де їжа – це те, що ви знайшли, вода – це те, що ви назбирали (дощова, технічна або вода з труб, яка відстояна та прокип’ячена). Якось, як в часи Сталінграду, мабуть. Де нічого немає і ви намагаєтесь вижити. Коли ти біжиш по поверхні й десь був цех розірваний. По дорозі бачиш консерву, взяв і ось є сніданок, далі біжиш. Про будні якісь умови, де все починаєш навчатися заново. Де немає світла, де не має електрочайника, міксера, печі, пральної машини.

Наскільки складно було адаптуватися?

Це все почалося ще з тих часів, коли ми стояли в самому Маріуполі. Коли закінчилися булочки з сухпаїв та те, що ми придбали в магазинах.  В перших числах березня світло повністю пропало в Маріуполі. Був авіаційний наліт і вони розбомбили електростанцію. З того моменту коли не стало електрики – пропав зв’язок. Деякі речі на початку ми знаходили в тубі. Наприклад, як стріляти з Ігли. В моєму екіпажі ми знайшли декілька ігол – це протиповітряна зброя. Деякі речі ми шукали в гуглі. Коли гугл пропав та не було інтернету ми почали розуміти, що потрібно згадувати Беар Гриллса «Вижити за будь-яку ціну». Як розвести полум’я, як знайти дрова та інше.

Як живучи в умовах «Середньовіччя» надавати медичну допомогу?

Частину ліків ми везли зі своїх баз, коли було 23, 24, 25 лютого. Частину нам привезли волонтери. Частину знаходили хлопці. Багато привозили з Національної поліції, адже було багато мародерів, які зламували аптеки та забирали усе. Були діти, у яких був цукровий діабет, були люди, які мали проблеми із серцем і вони потребували цих ліків. Хлопці з поліції привозили нам у наш сектор, де ми вже займалися розподіленням між підвалами цих ліків. Особлива нестача була в інсуліні. Тому що людина без інсуліну довго не протягне, вона має їсти. Їжа була специфічна, це міг бути ящик снікерсів  – це калорії, але це дуже багато цукру. Якщо людина немає жодної їжі окрім снікерсів, то вона може вмерти від гіпоглікемічної коми. У таких випадках життєво необхідний інсулін. Його треба було десь шукати. 

Як надавати медичну допомогу військовим?

Військовий протокол каже, що кожна рана – інфікована. Коли надаєш допомогу пораненому в будь-якому випадку йому буде введений антибіотик. Це потрібно для того, щоб уникнути загноєння рани або подальшого інфікування. Дуже часто були ситуації, коли привозять людину з проникаючим пораненням черевної порожнини, а там просто земля. Потрібно вчитись якось промивати. Я не вчився промивати внутрішні органи.

Асан Ісенаджиєв

Наскільки навчання підготувало до умов реального життя?

Те, чого мене навчали в медичному коледжі воно допомогло. Проте більшу частину з того мені можна було забути. В Маріуполі дуже багато протоколів не працювало. Те що вчать в медичному коледжі, те чому навчають в університетах воно працює із цивілізацією. Коли є інструменти, коли є препарати, коли є тиша та час. В Маріуполі це працювало трохи інакше. Час працював не на нашу користь, умови за відсутності певних препаратів, певних інструментів потрібно було імпровізувати та шукати певні лайфхаки. В цьому мені допомогло те, що моя сім’я – медики в третьому поколінні. Щось я знав з дитинства, щось я побачив, коли працював на швидкій допомозі, щось я побачив у тих самих комп’ютерних іграх. Всі ці фактори в сукупності допомогли. Також допомогло те, що люди які працювали зі мною мають великий досвід. Це з 555 медичного госпіталю, це анестезіологи, це хірурги, це звичайні фельдшери, які були в Збройних Силах України, з Національної Гвардії України усі ми час від часу обмінювались досвідом. Ми усвідомлювали, що у когось може трапитися ця ситуація.

Як їжа впливає на відновлення поранених?

Якщо у людини є поранення м’яких тканин, в нього порушується їх цілісність. Ліки, перев’язки, антибіотики, знеболювальні й т.д.- це пів справи. Воно повинно будуватися з білків та вуглеводів. Щоб воно будувалося, організму це потрібно з чогось брати. Якщо людина не отримує їжі, вона не отримує білки. Якщо людина не отримує білки – падає імунітет. Організм почне перемикатися на інше, на самозбереження. Загоєння ран почне відпадати на другий план. Організму повинно бути достатньо будівельного матеріалу, щоб відновити цілісність пошкоджених ділянок тіла. Коли людина за добу їсть пів стаканчика каші, цього буде достатньо лише для того, щоб він не помер з голоду. Самі рани почнуть гноїтися. Здорова їжа – це один із компонентів для гарного одужання. Якщо людина застудилася і буде їсти раз у тиждень, то вона одужає самостійно лише через два тижні. При нормальному харчуванні людина одужує за 3-5 днів.

Як ви знаходили розраду та відволікались на Азовсталі? Чи була можливість це робити?

Коли я був в Маріуполі ми намагалися кожного дня з чогось жартувати. Тому, що якщо повноцінно усвідомлювати що коїться, то можна з’їхати з глузду. Жарти – це одна із причин чому саме Азов. Ми завжди знайдемо з чого можна посміятися. Це підіймає бойовий дух, це прибере якусь журбу. В Маріуполі ми постійно жартували з того, що сьогодні по нас відпрацювало. Коли ми прокидаємось, а по нас танк не відпрацює – значить піде сніг. Якщо у нашому кварталі літак не відбомбить – щось не те. 

Коли ми були на території заводу з пораненими. У нас була дівчина анестезіолог Ніна. Вона постійно спілкувалася з усіма пораненими. Саме для поранених було дуже важливо тримати гарний настрій. Вона багато робила, щоб підтримувати дух хлопців. Я їй певний час допомагав в цьому. Були жарти про собак. У нас була дуже кумедна собака. Це звичайно не нормально, коли тварина живе у шпиталі, але ми ж її не викинемо під обстріли. Вона жила і харчувалась разом з нами. 

Як з’явився пес?

Це була собака, яка жила на території Азовсталі. До початку повномасштабного вторгнення вона жила разом з охоронцями. Коли знищили центральну прохідну собака почала бігати. Щоб вона не померла з голоду та від обстрілів – ми її забрали до себе. Собаки гарно чують, коли щось летить. 

Чи сповіщав пес про прильоти?

Ми завжди знали, що якщо щось летить у нас – то це щось досить крепке. Кожного дня він (собака) гавкав, бо кожного дня щось летіло. У нас було розуміння, коли можна виходити на вулицю, а коли – ні. Коли собака час від часу лаяв, то краще було постояти, послухати, лише потім бігти. Сміялися з того, що собака дає дезінформацію. Тому, що це прилетіло не до нас, а в сусідній бункер. У нас було дуже багато чорного гумору.

Які жарти переважали на Азовсталі? Чи був присутній «чорний» гумор?

Мій друг «Пачка» втратив ногу. Коли він прийшов в полк Азов, його взяли у танкову роту. Він ніколи не любив бігати. Коли почалися бої в Маріуполі він знищував танки. У наслідок пострілу він втратив ногу. Я коли його побачив, ми стояли говорили, і йому сказав: «Ти ж все одно не любив бігати, не засмучуйся». Багато жартів було саме такого характеру.

Хтось намагався займатися спортом, щоб втрати вагу. Були ті, хто хотіли схуднути. Вони це сприймали не як образу. Це все сприймалося за жарт, вони посміхалися і це їм підіймало настрій. Своє прагнення вони сприймали не як щось смертельне.

Найскладніший день для вас?

15 Квітня – це один із найскладніших днів. Я пам’ятаю 24 лютого – це був перший обстріл. 28 лютого – це коли нас обстріляли з «Ураганів». 1 Березня – також були «Урагани» по нашій будівлі. 8 Березня – обстріл дуже такий гарний. 29-31 Березня та 1 квітня – артилерійська засада. 8 квітня – авіація у 150 метрах від мене. 15 квітня – я ніколи не забуду. Гарнізон з правого берега переходив на територію Азовсталі й було дуже багато поранених. Той день розпочався 15 квітня, а закінчився десь 20 – 22 квітня. Кількість поранених за добу була десь близько сотні. 15 квітня був самий пік – 150-180 поранених. Легкі поранення ми не вважали пораненням. Давали пірацетам та й все. Ми не могли виділяти місце для людини з акубаротравмоюна перевагу тому, в кого ампутована кінцівка. Ми залишали лише важких поранених. Дуже багато ампутацій, дуже багато осколкових уражень, кульових. Щільність вогню того дня, коли наші хлопці переходили, я не бачив у жодній комп’ютерній грі. Ми знаходилися 2 кілометри від того місця, а на нашому операційному столі все «стрибало» постійно. Все це почалося о другій ночі, коли ракета влучила в один з бункерів. Вже тоді ми мали багато поранених. Десь з 8 ранку почалася хвиля, привезли перших 50 поранених до нас. Хірурги тоді не спали. Анестезіологи тим паче не спали. Медики та парамедики бігали з операційної до локації, де ми зустрічали поранених. Коли передавали поранених ми починали первинну стабілізацію. Була дуже велика черга в операційну. У нас було два столи. Деякі операції виконувалися прямо в коридорі. Все було по пріоритету. В когось там проникаюче в черевну порожнину або в грудну клітину, а в когось ампутована кінцівка. Тобто, якщо ампутована кінцівка, то можна просто перекинути турнікет ближче до поранення, щоб зберегти більшу частину кінцівки. Якщо ми бачили, що там кістка – все, закінчилася. І цій людині світить ампутація, то краще йому менше ампутують. Десь зупиняли гемостатиками, десь зупиняли критичну кровотечу, щоб зберегти кінцівку. Той день, 15-22 квітня – там був екшен. 

Як знаходили сили та розуміння, що в будь-який момент може прилетіти туди, де ви знаходитеся?

Те, що це в будь-який момент може бути в нас - це розуміння з’явилось ще з самого міста. Коли бомба потрапила до військового шпиталю який знаходиться на Нептуні (це район в Маріуполі). Коли по ньому почали працювати безпілотними з керованими ракетами. З нами це сталося тоді, коли бомба масою 1т пробила наш бункер. У нас було зруйновано три поверхи зверху, ще два вниз. Трьох поранених вона засипала, ми на жаль, не змогли їх врятувати. 

Що відбувається після повернення з полону?

Мене привезли до шпиталю. Там нам надали первинну медичну допомогу. Потім ми приїхали до міста Києва. Коли почалося обстеження я відразу сказав, що хочу здати кров на все що тільки можна.  Я розумів, що колись нас обміняють і Україна буде нам допомагати. Проте, що це буде настільки потужно – я не розраховував на це. Честь і хвала всім лікарям, волонтерам, організаціям, які цим займаються. Такої підтримки я не очікував. Дрібні осколкові ураження – осколки виймаються. Проблеми зі стоматологією – вирішуються. Проблеми з головою, з серцево-судинною системою, шлунково-кишковим трактом – все вирішується. 

Ваша реабілітація все ще триває? Скільки ще потрібно часу аби повністю відновитися?

Я не знаю скільки вона буде тривати. У порівнянні з іншими я трохи легше відбувся. У мене руки, ноги на місці. Дрібні осколкові ураження, проблеми з головним болем, м’язовий тонус та й усе. З цим можна відносно швидко впоратися. Психіатр сказав, що я начебто добре вийшов. На даний час я розумію, що повернувся в іншу країну. Україна з якої я «поїхав»  була одною. Країна в яку я повернувся зараз набагато інша. Вона єдина і я намагаюся підготуватися до цього. До війни я звик. Я вісім років беру участь у цьому. Все одно з війни ніхто не повертається. Всі люди залишаються на війні. Звідти повертаються зовсім іншими.

Що перше скуштували після полону?

Перше, що я скуштував – це суп. Він був божественний. Наступне що я скуштував – це був Наполеон. Смачнішого Наполеона я не коштував. Те, що для організму це повністю не так – я згоден. Це начебто прийти до тренажерного залу і замість 50 кілограмів взяти відразу 150 кг. Організм не витримає цього. Це дуже велике навантаження для шлунково-кишкового тракту. Це як після ковіду, коли ти заново відкриваєш усі смаки, тут аналогічно. Заново усе: і хачапурі, і лагман, і шоколад звичайний. Проте потрібно це робити поступово. Краще їсти дрібними порціями, але часто. Я увійшов до того числа людей, що перевантажили шлунковий тракт. Це усе вирішується – це не проблема.

Коли я вийшов, коли мене звільнили. Для мене стало трохи, для мене було все цікаво, все, що було в країні впродовж всього часу моєї відсутності. Шквал повідомлень, воно, з одного боку, було приємно читати. Слова подяки, слова підтримки – це приємно, але з самого початку – це було трохи важко. Особисто у мене була розсіяна увага і я не міг сконцентруватися на чомусь одному. Зараз вже по-іншому. Це відштовхувало трохи, дуже багато людей, які писали. Я намагався відповідати всім, писало дуже багато родичів хлопців, які зараз знаходяться в полоні, і я намагався максимально швидко їм відповісти. Я розумію, що просто моя відповідь, так, я бачив їхніх дітей, чоловіків, синів, батьків і сказати, що вони живі, я їх бачив. Для мене це був пріоритет номер один. Але ось не міг якось сконцентруватися   перший час. Як подякувати, можна просто сказати – дякую. Цього буде більш ніж достатню. 

Наскільки Вам це потрібно було і потрібно зараз? 

Що саме? Слова підтримки?

І підтримки, і подяки. Всі ж люди по-різному на це реагують, комусь вони потрібні, вони їм дають сил, наснаги, а хтось і не має в них особливої потреби.

Слова підтримки – цього впринципі достатньо, адже коли ти розумієш, що все це робиться не просто так. Коли до 24 лютого люди писали одне або зовсім не писали – просто мовчки це робив. Після початку повномасштабного вторгнення, люди почали писати там, коли ми ще читали це у Маріуполі, то це дало нам мотивацію, адже ми розуміли, що ми тут не просто так, і коли ми вже були в облозі, ми розуміли, що не просто так ми помремо всі, що ми вписали себе в історію не тільки України, але й світу. Це однозначно допомагає. Це дає розуміння того, що все це не просто так. Коли бачиш дітей, звичайних дітей, ти розумієш, що ти тут, ти в окопі, ти під обстрілом, але ця дитина, вона не побачить цього. Вона не буде знати, що таке війна, вона не буде знати, що таке смерть близьких людей, вона не буде знати, що таке взагалі смерть. Майбутнє покоління буде зростати в мирі, а ми в армії, ми на захисті заради цього, щоб цивільне населення не знало, що таке свист куль, уламки, все в крові. Для того і повинна бути армія, для того і є чоловіки. 

І я ще б дуже хотіла, щоб Ви розповіли про себе не тільки як про медика, бо навіть коли ми намагалися шукати інформацію, майже все, що є – це медик з Азовсталі, медик з "Азову". Як Ви взагалі, яким був шлях, ким ви були до того, як Ви потрапили на війну? Вісім років Ви вже в цьому. Що було до того? 

Я народився в Херсонській області, у місті Генічеськ. Звичайний хлопець, який займався мопедами, скутерами, комп’ютерними іграми, певно й все. Просто звичайний хлопець був. Перевівся до Криму, де навчався в ліцеї, мав вступати до Георгіївського медичного університету на лікувальну справу, щоб стати лікарем. Моя дитяча мрія була стати патологоанатом – тиха й спокійна робота. Почалась війна і я пішов брати участь в активному громадському спротиву «руській весні», і мені довелося тоді дуже швидко виїхати з Криму. 

Асан Ісенаджиєв та Олеся Вакуленко

У Вас теж були переслідування? 

Я розумів, що колись мне, ну не коли мене схоплять, ми там щось зробили і довелось дуже швидко поїхати з Криму, бо розуміли, що це просто так не залишать. Щоб не гаяти час, я вступив до медичного коледжу, де навчався на фельдшера. Працював на швидкій допомозі, вже була на той час антитерористична операція на сході України. З 2014 по 2016 рік я брав участь в блокаді Криму, громадській, де я познайомився з полком «Азов», з «Правим сектором», з батальйоном Номана Челебіджіхана кримськотатарським та просто громадськими діячами. Після завершення навчання і праці в швидкій допомозі, я пішов служити до Державної прикордонної служби України, був прикордонником, написав рапорт на перевод до АТО, так як я розумів, що я буду більш корисним саме на сході. Звідти й почався мій шлях.

Як він привів Вас до «Азову», бо Ви власне згадували: «Правий сектор», інші батальйони, чому обрали саме «Азов»? Ви згадували про гумор, можливо є якісь критерії, чому Ви обрали саме Азов?

Чому саме «Азов», бо я тоді познайомився з хлопцем, псевдонім «Фахід». Дуже привітлива людина, ми з ним багато жартували і він такий каже: «У нас весело, у нас всі такі». Я познайомився з людиною з другом "Лось", який загинув у Маріуполі, дуже розумна людина була, дуже цікаво було з ним спілкуватися. Взагалі ось багато підрозділів, вони дуже гарні. З «Правого сектору» я тоді познайомився з Марленом Місіратовим на псевдонім «Татарин», познайомився з госпітальєрами, познайомився з батальйоном Номана Челебіджіхана, там теж дуже багато розумних людей. Я завжди гадав, що «Азов», то є якісь нацисти, фашисти, скінхеди, а ось коли я сам познайомився з ними. Це я бачив у ЗМІ, що вони якісь не такі, як усі. Коли особисто познайомився, коли ми знаходилися в одній палатці, мене ніхто не хотів зарізати. Ми просто сиділи, слухали Муцураєва і спілкувалися на доволі такі цікаві історичні моменти. Я зрозумів, що тут не просто люди. Вони ідеологічно підковані, вони мають певні знання і дуже гарний гумор, але й крутий гумор. Є такі круті хлопці. Увесь час підтримував зв’язок з хлопцями, коли знаходився в Державній прикордонній службі України, я намагався перевестись до ОЗСП, а вже після завершення контракту, одразу такий, до мене підійшов «Гаус» – це на той момент командир медичного пункту другого батальйону, й каже: «Давай до нас в другбат, у нас веселіше». І я такий – окей. Поїхав на співбесіду, так як в мене вже був бойовий досвід, то мене взяли без БКБП – базового курсу бойової підготовки, як військового спеціаліста. І почалося. «Азов», бо дуже гарна підготовка. Ставлення до бійців, як до чогось індивідуального, де звичайний піхотинець може зустрітися з командиром й просто попити каву. У нас є такий жарт, що хтось, хто перший зміг витягнути руку, щоб привітатися з Редісом. Редіс завжди, коли бачився з особовим складом, він перший за всіх починав здороватися рукостисканням або казав: «Привіт, хлопці». Він з кожним особисто вітався і це рівень, коли я міг спокійно поїхати до Маріуполя й спокійно гуляти з командиром батальйону. Я міг йому спокійно написати в телеграмі. Це фахова підготовка. Дуже багато було зроблено, щоб звірити цю базу. Особисто в медицині – це медбаза, це стрес-тест для підготовки. Я цього не бачив на той час, я не бачив цього рівня в інших підрозділах. Я бачив це були ССО, це в «Альфі» – в третьому полку, у восьмому полку. І бачив це в «Азові». Мені сказали, що можна бути «дрищем», а ми тебе фізично підтягнемо. А от мотивації та стресостійкості – цього ми тебе не навчимо: в тебе або це є, або цього немає. Або ти з нами, або ти без нас. Фахова підготовка, крутий колектив, дуже розумне командування – мабуть, це і є причини, за яких я обрав саме «Азов».

Зараз Ви думаєте або знаєте, що буде далі після закінчення Вашої реабілітації? Чи будете Ви повертатись у військову медицину, до цивільної медицини? Можливо, навчати людей тим знанням й тих лайфхаків, яким Ви навчилися в процесі того, як були на «Азовсталі» у Маріуполі? 

У нас є досвід, у мене є досвід, у хірургів 555-ого, у анестезіологів 555-го, в звичайних парамедиків, яких звільнили є досвід. І ми маємо цим поділитися. Ніхто не знає, що буде у кожного. Я завдячую людям, які наразі знаходяться в полоні, за ті знання і вміння, які вони мені дали. Якщо б вони мені не дали цих знань, я б не зміг надати допомогу певній кількості поранених. У мене є досвід і я повинен ним поділитися. Цими днями ми будемо проводити разом з магазинами «Tactic UA» та «Graff UA» хлопцями курси для цивільного населення, де будемо просто розказувати, що потрібно робити. Це вже робили хлопці з організації «Ukraine fixing», вони показували курси й цим потрібно ділитися. В Ізраїлі 99% населення може надавати першу домедичну допомогу, вони знають, як цим користуватися. Вони знають, як користуватися дефібриляторами, вони знають протоколи домедичної допомоги. У наших умовах, коли Росія щодня кидає у нас ракети, ракета ж може потрапити до житлового будинку і замість того, щоб знімати «тіктоки», люди повинні знати, як надати першу допомогу. Це не про те, що в Україні кожен має знати, як стріляти з гвинтівки. Домедична допомога – це те, що мають знати всі, а не просто стояти та сіяти паніку. Я гадаю, що вчити – це і є моє зобов’язання. Наразі є Національні гвардії наступу, до яких входить бригада «Азов». У нас є постійний набір і медиків також. Я бачу себе в тому, що я буду готувати медиків, щоб вони знали, як діяти в тій чи іншій ситуації, яка наприклад була в мене: що врятує життя, а що буде марним. Якось так. 

Бліц-запитання

Яке Ваше улюблене місце в Криму?

Бахчисарай.

Коли Ви там були востаннє? 

2013 рік.

Було щось найцінніше, що Вам довелося забрати з собою?

Коран.

Є щось цінне, що там залишилось?

Крим. 

Ви вірите, що деокупація може бути цього року?

Так.

Які слова у Вас асоціюються з тим Кримом, який він був до 2014 року? 

Море, гори, люди, друзі.

Зараз ці асоціації змінилися, коли Крим вже дев’ятий рік під окупацією?

Ні. 

Що б першим Ви зробили після деокупації Криму?

Побачив би близьких.