Український журналіст Андрій Куликов у своїй промові під час відкриття VIII Lviv Media Forum, зазначив: “так само, як журналістика зараз є такою, якою її робимо ми, так само буде журналістика завтра такою, якою її зробите ви”. 

Цього року окрема панель форуму була присвячена окупованим територіям України, зокрема - Криму. Серед тем обговорень - повернення кримської теми в порядок денний, створення медіаколаборації заради українського наративу, як саме говорити та писати про окуповані території без можливості фізичної присутності на місці.

“Аби повернути тему Криму в український медіапростір - потрібна участь української держави”, - розповів Суспільному Крим публіцист “НВ” та ”Крим.Реалії” Павло Казарін.

Павло Казарін. Джерело: Суспільне Крим

“Присутність Криму в російському медійному полі, по-перше, забезпечується, в тому числі, завдяки російській державі, і я вважаю, що без участі української держави, без створення інформаційних приводів - таке повернення Криму в український медійний простір - неможливе.

По-друге, на мою думку, варто би контекстуалізувати Крим, пояснюючи те, що Крим був початком величезної війни, яка була оголошена не стільки Москвою Києву, а скільки Москвою - Западу, а Україна потрапила під удар лише завдяки своїм намаганням стати частиною Западу. 

По-третє, треба урізноманітнювати й враховувати різні запити аудиторії, тому що люди споживають інформацію зі ЗМІ за різними мотивами, зокрема, це пошук персональної інформації, це - раціоналізація власних переконань і це - розваги різного формату. Мені здається, потрібно враховувати це і працювати з різними форматами, орієнтуючись на конкретну частину аудиторії”.

“Говорити й писати про Крим слід тематично”, - зазначив у коментарі Суспільному Крим заступник генерального директора Українського інституту, медіаконсультант Алім Алієв.

Алім Алієв.  Джерело: Суспільне Крим

“Не (можна - ред.) забувати про людський аспект Криму, говорити про людей, які живуть в Криму та говорити з цими людьми про Крим. 

По-друге, говорити мовою універсальних цінностей, тому що Крим - це більше ніж окупація, більше ніж біль для кримських татар та України. Крим - це неоколонізація в Європі. І ми маємо говорити крізь цю призму. 

Важливо відпрацювати не подієве висвітлення Криму, коли в нас щось сталось й ми згадали про Крим, а тематичне - коли ми беремо ту чи іншу тему: екологія, економіка, права людини, культурна спадщина - розкриваємо та даємо глибину. Через цю глибину ми можемо не лише виводити на нові наративи, а й говорити про Крим ширше для геть різних аудиторій”.

“У роботі журналіста важливо постійно вдосконалювати та адаптувати інструменти”, - радить репортажист, керівник відділу польського журналу Polityka Павло Решка.

Павло Решка. Джерело: Суспільне Крим

Кореспондент Суспільного Крим: Павло, в репортажі важливий фокус на людину, навколо якої вибудовується історія. Як писати чи працювати журналісту по темі Криму, перебуваючи за його межами? Враховуючи, що люди з окупованого Криму інколи бояться спілкуватись навіть по Skype?

Павло Решка: “Я уявляю собі, як це важко. В якійсь мірі, ми зіштовхнулись з цим під час пандемії COVID-19, бо ми не могли спілкуватись зі своїми героями, бо всі боялись, всі кафе були закриті, не можна було з ними зустрітись. Я не міг так працювати, я навіть працевлаштовувався до лікарень, аби спілкуватися з людьми. Але не завжди це було можливим, тому я напрацював собі такий інструмент: кожного вечора я телефонував або писав знайомим лікарям, або вони зі мною зв’язувались. Пізніше, моя сторінка на Facebook перетворилась на кшталт поштової адреси, на яку всі лікарі Польщі, що працювали з COVID-19, можуть написати, поскаржитись, щось розповісти… 

Кореспондент Суспільного Крим: Чи можливо створювати репортаж без героя?

Павло Решка: “Є такі обставини, коли ти намагаєшся зробити репортаж без героя, наприклад, коли потрапляєш у якесь місто під час війни, й люди в цьому місті перелякані, нікуди не виходять, сидять вдома. І навіть в таких обставинах я зрозумів, що ми все одно шукаємо людину, навіть якщо ходиш по закинутій квартирі - шукаєш фотографію тих, хто там жив, якісь щоденники, записні книжки. Бо дуже важко, якщо (в таких історіях - ред.) немає людини. Коли людина з’являється, тобі, як журналісту, одразу стає комфортно. 

У мене є навіть розповідь на цю тему. 2008-й рік, Грузія, місто Горі (розташований за 33 кілометри від міста Цхинвали - центру окупованого Цхинвальського регіону Грузії - ред.), люди дуже перелякані, бо росіяни вже зайшли у місто, воно оточено росіянами. Ми туди потрапляємо крізь усі ці блокпости, збираємось робити репортаж, а там - нікого нема. Ми діставались туди впродовж одного дня, крізь ці складнощі, а як ж робити репортаж? Там ще стояв пам’ятник Сталіну, був майдан Сталіна, якийсь проспект Сталіна… І йде п’яний чоловік, у військовій формі, грузинській, крокуючи, зупиняється поряд із пам’ятником Сталіна, прикладає руку до голови й каже: “Товарищ Сталін, тут війна, повний бардак! Я - старшина такий-то, я вимагаю, аби ви прийшли та навели порядок!”. І тут я вже зрозумів, що здається, репортаж вже є. Але створювати репортаж без людей - дійсно важко”.

Джерело: Суспільне Крим

Польський журналіст Павло Решка також поділився з Суспільним Крим своїми спогадами про півострів. Востаннє Павло відвідав Крим у 2014 році, за декілька днів до проведення незаконного референдуму.

Павло Решка: “Я дуже запам’ятав історію українських військових з Бельбека, які були озброєні бейсбольними битами, бо в них не вистачало зброї. Вони жили там поряд, у “хрущовках” й розуміли: якщо вони звідси вийдуть - втратять усе життя. Київ тоді мовчав, під парканом стояли люди, які казали: “ну хлопці, чого ви, ми ж усі - росіяни, будьте з нами”. (Українські військові - ред.) були покинуті й це було щось. Це була така безпорадність і люди, які були кинуті своєю державою. І у держави тоді теж був непростий період. 

Я б знову поїхав до Криму, якщо б ніхто за мною не слідкував там і я був би певен, якщо я когось відвідаю - то у цих людей не буде проблем. Я не певен, що це можливо, навіть можна нашкодити цим людям. 

Я розумію, що Крим - це останній клаптик землі, який Росія захоче віддати. Вони надто довго готувались до цього, це не було випадковістю. Цей план був розроблений багато років раніше, вони чекали моменту аби натиснути на “червону кнопку”. Я б залюбки посидів у тому кафе у Сімферополі, в якому сидів щовечора (до початку російської окупації - ред.) й поговорив з тим чоловіком, який мого віку і ми дуже добре спілкувались. І він в мене тоді питав: “Паша, як все буде? Мені їхати чи залишитись? Що мені робити?”. Я не міг тоді йому щось порадити, але б дуже хотів повернутися до тієї розмови зараз, коли пройшло стільки часу. Я б хотів зустріти тих солдатів з “Беркуту”, які залишились там. Я знаю хлопців, які вийшли зі складу та виїхали, але мені цікаві й ті, що там залишились”. 

Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Співпраця автора з Представництвом Євросоюзу в Україні будується на невтручанні в редакційну політику Cуспільного Крим. Теми, формат, героїв обирає редакція і не погоджує з міжнародними партнерами. Всі матеріали, створені в межах такої співпраці, мають відповідне маркування, а окремі думки, висловлені в матеріалах, їх зміст є виключною відповідальністю авторів та необов'язково відображають погляди Європейського Союзу та його інституцій.