"Вони думали, все буде як раніше. Тільки прапор буде російський". Інтерв’ю з журналістом Романом Бочкалою

Сурган Олександра
·
11:50, 05 квітня
Джерело фото: Суспільне Крим

Військовий кореспондент Роман Бочкала народився у місті Джанкой у Криму. Там він почав працювати журналістом. Останній раз відвідував півострів одразу після втечі експрезидента України Віктора Януковича. Роман із знімальною групою приїхали в Крим, щоб знайти свідчення про втечу Януковича, а потрапили на початок окупації кримського півострову російськими військовими. Зараз Бочкала мешкає у місті Києві, є координатором проєкту "Стоп корупції".

Про окупацію

Коли ви приїхали на півострів востаннє, які настрої вирували там?

- Ну, насправді, коли я виїжджав у Крим, то відпрацьовував тему, готувався на найближчий ефір, я тоді працював у програмі "Подробиці тижня" на "Інтері" і мав підготувати матеріал на найближчу неділю. Пам’ятаю добре, шо в той же день я був до цього в Межигір’ї, там тоді активісти працювали з цими архівами (мова йде про "чорну бухгалтерію" Віктора Януковича - документи, які перед своєю втечею в Ростов-на-Дону, він намагався втопити у ставку в Міжгір'ї - ред.). Буквально в той же день, ввечері я вже сів на потяг і поїхав в Крим. Я не став селитися в готель, бо в готелі селитися небезпечно. Це завжди реєстрація даних, контроль, а я до цього вже мав досвід військового журналіста і, зокрема, відвідував такі сепаратистські, скажімо, анклави, території, не підконтрольні своїм державам. Мова йде про Придністров’я, Південну Осетію, Абхазію, Нагорний Карабах, Косово.

Коли вперше прийшло усвідомлення того, що ситуація в Криму може призвести до окупації?

- Перший раз, коли я відчув такий тривожний дзвіночок, це коли ми поїхали в Качу. Чому в Качу, бо була інформація, що Янукович втік літаком з Качинського військового аеродрому. Там, де знаходилась російська військова база. І тоді, дорогою з Сімферополя до Севастополя, я побачив перші блокпости. Це вже були такі класичні блокпости, їжі, колючий дріт. Найголовніше, там були якісь незрозумілі люди, які не мали якогось військового або правоохоронного статусу, але вони мали вже зброю, вони вже мали якісь спецзасоби й ідентифікували себе російськими прапорами. І називали себе якимись ще незрозумілими там формуваннями. От тоді це вже трошки так нагадувало все те, що я бачив в інших місцях, там, де територія непідконтрольна і до чого це призводить.

Як зараз пам’ятаю, я мав знайомство із заступником керівника СБУ Криму, звали його - це мій тезка був - Роман. І ми з ним іноді контактували. Я як раз був у Сімферополі та запропонував зустрітись. Наступного дня ми зустрілись і він сказав, що зараз у відпустці. Яка відпустка? Зараз? Коли таке відбувається? "Ти знаєш, – каже, – в мене застаріла травма, коліно болить, вирішив підлікувати". Тоді я зрозумів, що щось не те. Що в такий період люди не мають думати про застарілі травми, а керувати ситуацією.

Ви виїхали з Криму після так званого "референдуму"?

- Так, я доїхав до Джанкоя і розповів своїм родичам, що буде далі відбуватись. Мене здивувало, що багато хто з моїх знайомих, моїх співрозмовників, вони дійсно раділи цій події, в них було таке переконання, що все буде як раніше. Що ми всі будемо жити в одній країні, що це буде такий неорадянський союз, що ми один до одного будемо їздити в гості, що все буде так само, як було. Тільки прапор буде російський.


Джерело: Суспільне Крим

Про Крим

Ви починали свою журналістську діяльність в Криму, у місті Джанкой. Розкажіть про своє перше місце роботи.

- Це був "11 канал" - не знаю, чи існує він зараз. Мені було 17 років. Я закінчив шкільну освіту, вступив на заочну форму навчання в університет ім. Вернадського (Таврійський університет імені В. І. Вернадського - ред.), і тому в мене було досить багато вільного часу. Я тоді мешкав у Джанкої й почав шукати роботу саме там. Я любив футбол і, насправді, ще не пов'язував тоді все своє життя з журналістикою. Мені був більш цікавий маркетинг, економічні дисципліни, але захоплення футболом привело мене на "11 канал", де мені запропонували зробити свою спортивну програму. На той момент вона називалася російською "Время спорта". Це був 2001 рік.

На той час, у Криму вже почалася хвиля українізації. Коли, наприклад, вся документація вже мала бути українською мовою. Чому міський телеканал мав російський мовник?

- І не тільки мовник на телебаченні. Ще іспити приймали російською в Криму. Наприклад, коли я вчився в університеті, то дуже ретельно готувався до іспитів і обожнював географію. Але мені поставили четвірку, а не п’ятірку, тому що я не відповів на додаткове запитання. Викладач запитав в мене скільки суб’єктів має Російська Федерація. От здавалося б, до чого це? І чому український студент в Україні має знати це. Нажаль, чи на щастя, я не знав тоді і не знаю зараз, скільки суб’єктів має Російська Федерація. Ще більше мені жаль, що зараз Російська Федерація одним з таких суб’єктів називає Автономну Республіку Крим.

Екскомандувач силами США в Європі, Бен Ходжес заявив, що Росія може спробувати захопити весь південь України. Наскільки реальною є така перспектива?

- Мені важко чітко сфокусувати, які в процентному співвідношенні, але, я би сказав, досить високі . Я скажу так: чим гірше буде ситуація з водою в Криму, тим краще для Путіна. Це розв’язує йому руки для вирішення гуманітарної катастрофи. От побачите, пройде ще певний час і Росія почне розігрувати карту в Росії, на своєму телебаченні, на рівні ООН, що через Україну Крим на межі гуманітарної катастрофи, екологічної катастрофи, що люди можуть лишитися без води, без базового елементу існування життя на Землі. Це те, що Путіну розв’яже руки завезти сюди, не дай Боже звісно, ще якийсь черговий миротворчий контингент, для забезпечення. Тобто вони не будуть це робити під якимось таким, знаєте, підґрунтям того, що вони просто захоплюють Україну просто для того, що вони хочуть захопити Україну. Ні, вони це будуть робити під проводом того, що вони мають забезпечити Крим водою. Все.

Ви "за", чи проти постачання води в окупований Крим з боку України?

- Це дуже складне питання. І, насправді, відповідь на нього полягає трошки в іншому. Проблема України в тому, що у нас взагалі немає визначеної позиції щодо Криму, як до анексованої території. Тобто, якщо ми визнаємо, що вона анексована, ну це ми і так, в принципі, визнаємо, то ми маємо так само визначитись, що ми робимо з українцями, які там. Ми або дійсно відмовляємось від Криму повністю і тоді, звичайно, мова не може йти про водопостачання, про щось інше.

Або як, наприклад, поводить Кіпр. Північний Кіпр він теж окупований. І, власне, уряд Кіпру це визнає. Але, при цьому, там вільне пересування людей і ті, хто мешкають на північному Кіпрі, вони мають паспорти ЄС, які надає Кіпр, в них немає якихось заборон на пересування, і немає якихось обмежень по забезпеченню ресурсами окупованої території. Але вони так визначились. Що це їхня стратегія.

Про напади через журналістську діяльність


Джерело: Суспільне Крим

У 2005 році на вас було скоєно напад, в той час ви працювали в Джанкойській газеті "Заря Присивашья". Через що ви тоді постраждали?

- Я маю дві здогадки. Перше: я робив матеріали викривальні. Тоді в регіональній редакції, в якій працівники були віку, приблизно, 50+, про журналістські розслідування ніхто особливо не чув. Мені було це цікаво, тому я почав займатися темою активного бізнесу - це чорний метал, по всьому Джанкою були пункти прийому цього металу. І темою мого розслідування було те, що на той час ще міліція "кришує" цей бізнес незаконний.

Якось я проходив повз райвідділ, бо завжди пішки ходив на роботу, а Джанкой – місто невеличке, і проходячи повз райвідділ, я зустрів начальника Кучерявого (мова йде про Андрія Кучерявого - на момент 2005 року, він обіймав посаду начальника Джанкойського ОВС, наразі "голова Сакської Ради ветеранів ОВС Росії" в окупованому Криму – ред.). Він тоді пригрозив мені ще, каже: "Ти в мене допишешся, ти в мене дограєшся". Я тоді не дуже серйозно сприйняв ці погрози, хоча потім ще від деяких людей чув про те, що не варто мені цим цікавитися. А я вже почав цікавитися та виявилось, що є багато питань і до ВБНОНу (відділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків – ред.), тобто це була, є і, мабуть, на жаль, буде така класична кормушка міліціянтів. Коли, після побиття, мене оглянули лікарі, то головний травматолог підійшов до мене і тихенько сказав: "Тебе били міліцейськими кийками. Я бачу це по характеру травм". Мені розбили руку та коліно.

Ви не бачили нападників?

- Я не бачив, тому що я сів у таксі на переднє сидіння. І коли ми вже це аналізували, то зрозуміли, що хтось просто сидів позаду. Я сів у таксі та просто заснув. А коли вже прокинувся, то я знаходився за містом, просто в полі. Це була ніч перед Різдвом. Ми здавали святковий номер. Якби я не прокинувся, я б просто замерз, бо лежав сніг, був мороз і у мене після того була двобічна пневмонія. Власне кажучи, якщо я б там пролежав ще півгодини-годину, то вже б і не прокинувся.

А яка друга версія причини нападу?

- Друга - це було коли я підтримав помаранчеву революцію. Нас таких у місті було небагато. Я ходив тоді в помаранчевому шарфі та коли я приїхав в університет, мене цим шарфом навіть намагалися придушити, прямо в стінах університету. Причому це робили студенти і так щиро, мовляв, як ти міг це одягти, ми на тобі його й затягнемо, просто як удавку. Але більше схиляюся до першої причини.

Скільки на вас було скоєно нападів протягом всієї журналістської діяльності в Україні?

- Думаю, до десяти випадків.

Ви – один із перших і небагатьох журналістів, хто виграв судовий позов за статтею №171 Кримінального кодексу України ("Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів"). Що це була за історія?

- Я тоді робив розслідування у Вінницькій області про катування людей. Там один місцевий аграрій створив з деяких місцевих селян просто рабів, які працювали на нього на ланцюгах, в прямому сенсі. Я на собі тоді відчув оті всі норми і правила, які там відбувалися. І коли ми просто приїхали і почали знімати, то він почав кидати каміння, штовхати, бити оператора. Це взагалі, якась така була поведінка людини несповної розуму. Хоча насправді людина була притомна, просто він так звик поводитися. І оскільки це було настільки нахабно і це було зафіксовано на відео, і ми пройшли всі необхідні етапи для того, щоб належним чином це кваліфікувати, й в решті решт, виграли суд.

Ваш випадок – скоріше виключення, а не правило. Чому ця стаття майже не працює в сучасній Україні?

- Ця стаття, має під собою не лише відповідальність для порушників, вона має всі ті кваліфікаційні вимоги, які повинен виконати журналіст. Наприклад, перед тим, як ставити питання, він має повідомити про те, що він журналіст. Щоб потім порушник не сказав: "А я не знав, що це журналіст. Ну і що, що в нього камера в руках? Ну і що, що в нього мікрофон якогось телеканалу?". Тому обов’язково треба показати посвідчення, назватися і тоді вже ставити запитання. Власне це такі дрібниці, які дають завжди порушникам можливість уникнути відповідальності.

Про поїздку в Північну Корею

Для того, щоб отримати візу в Північну Корею, ви їздили в Росію?

- Ні, я подав документи через інтернет. Я би не поїхав в Росію - як мінімум, зараз це небезпечно. Я був дуже здивований, коли дізнався, що всі необхідні документи можна просто відправити інтернетом. А ще більше здивувався, коли мені надали туристичну візу в цю країну.

У Північній Кореї ви зняли матеріал для документального фільму "Планета КНДР". Більшість кадрів ви зняли у прихований спосіб. Як вдалося їх зберегти, адже в цій країні кожен турист перебуває під постійним наглядом екскурсовода?

- Так, я постійно перебував під наглядом, навіть не під прихованим. Простіше, тому що технологічно північні корейці трошки відстали. Ті, хто кажуть про їхні супер служби секьюріті, різні організації, які слідкують за людьми, мають розуміти, що технічно вони не дуже оснащені. Вони не користуються інтернетом, вони на той момент майже не знали, що таке смартфон. Це був 2017 рік. Вони на той момент користувалися звичайними кнопковими "Nokia". В мене був тоді iPhone і вони не знали, шо наприклад, там є така функція, що видалені файли можна відновити. Кілька разів мені це допомогло. Я робив відеозаписи, потім їх просто видаляв, а потім відновлював. Чи, наприклад, вони взагалі не розуміють, що таке селфі. Коли, наприклад, мені було треба було зняти якогось військового чи щось заборонене, я це знімав, а їм казав що я роблю селфі. Найголовніше мистецтво прихованої зйомки - це не знімати приховано. Я ніколи нікуди не ховав телефон, вони завжди його бачили. Я взагалі нічого подібного не робив перші пару днів. Вони звикали до мене, я звикав до них, вивчав їхню поведінку, вони мою.


Джерело: Суспільне Крим

Про "Стоп корупції"

Ви створили "СтопКор" у 2014 році?

- Вважаю, що пізніше. Десь п'ять років тому, внаслідок Революції гідності, яка відбулася, тих реформ, які не були проведені так, як вони мали бути проведені.

Цей проєкт більше про правозахист чи журналістику?

- Це і перше, і друге. Чому? Бо це колобрація людей, які зацікавлені в тому, щоб в суспільстві відбувалися зміни, щоб рівень корупції суттєво знижався. Коли ми це починали, це була локальна організація в Київській області. Власне кажучи, тоді це була не організація, це було громадське об’єднання неформальне, яке об'єднало різних людей, в тому числі і мене. Оскільки я журналіст, то мій вклад в боротьбу з корупцією міг бути журналістський. Це про різне, але і про перше, і про друге.

З яких причин міжнародна організація, GIJN, що опікується журналістами, виключила "Стоп корупції" зі свого списку (мова йде про Глобальну мережу журналістських розслідувань, яка є "міжнародною асоціацією некомерційних організацій, що підтримують, просувають і виробляють журналістські розслідування" – ред.)?

- Ми якраз аналізували цю ситуацію. Ми спочатку не відповідали критеріям, які власне визначаються цією організацією. Тому це була громадська організація, яка була по своїй суті, журналістською. Ваше попереднє питання стосується цього. Як би ми спочатку були зареєстровані фактично, як редакція, то до нас би не було питань. А питання постали через те, що фактично ми займалися не лише журналістською діяльністю, а і громадською. Тому ми фактично не відповідали критеріям цієї організації.

Проєкт "Стоп корупції" декілька разів потрапляв під звинувачення у замовних матеріалах, як ви можете це прокоментувати?

- За матеріали, звичайно, гроші не беруться, але звичайно є "донейшени" (пожертвування – ред.), є люди, які, власне кажучи, організацію підтримують. Це правда і це стосується різних громадських організацій. А що стосується… знаєте, є такий закон фізики – сила дії визначає силу протидії, і чим більше ти робиш, тим більше каміння в тебе летить.

Нещодавно в соціальній мережі з’явилася інформація про те, що "Стоп корупції" співпрацює з Володимиром Мунтяном. Скажіть, він також робить пожертви для організації (мова йде про самопроголошеного апостола, засновника однієї з найбільших релігійних сектанських організацій України, що позиціонується як протестантська - Духовного центру "Відродження" – ред)?

- Жодним чином. Це абсолютно неприхована інформація.

Проєкт "Стоп корупції" робить матеріали по кримській тематиці?

- Декілька місяців тому була така історія, пов’язана з бізнесменом з Миколаєва. Журналісти виявили що він займається судноплавством. Що в нього є в Криму зареєстроване, здається, в Керчі підприємство, яке сплачує там податки. І що, фактично, він займається прихованою економічною діяльністю на території окупованого Криму. Я не можу сказати, що ми спеціалізовано займаємося Кримом, але, час від часу, коли є відповідна тематика, то ми її, звичайно, теж піднімаємо.