Також читайте статтю кримськотатарською мовою.

Суспільне Крим поспілкувалося з кримським активістом і військовослужбовцем Василем Самойловим, який розповів про життя кримських українців на окупованому півострові та про те, як зміг виїхати з Криму через десятки російських блокпостів й в результаті приєднатися до лав ЗСУ. 

Про життя в окупації

Усі 8 років я знаходився в окупованому Криму і те, чим я займався, як ми з друзями називали – це був культурний опір. Його мета – нести пропаганду української культури в маси, показували, що мати українську позицію, слухати українську музику та полюбляти українську культуру – це нормально. Розквіт культурного спротиву припав на той період, коли репресії вже були не такі сильні, як на початку окупації, коли у 2014-2015 роках було небезпечно показувати свою проукраїнську позицію. У 2019-2020 роках з цим стало трохи легше, але після початку  повномасштабного вторгнення все змінилося. Зараз в Криму рівень репресій набагато вищий, ніж був у 2014 році. Зараз кожна людина, яка хоча б трохи показує проукраїнську позицію – перебуває у великій небезпеці, яка йде не тільки від окупаційної влади, а ще й від кремлівських активістів, зокрема - це «фсбшні шістки», які по соціальним мережам виявляють людей з проукраїнською позицією, масово пишуть на них заяви у всі можливі органи окупаційної влади та максимально влаштовують їм цькування. Незважаючи на це, людей з проукраїнською позицією в Криму дуже багато. Хтось просто при собі зберігає цю позицію, а деякі, незважаючи на всю небезпеку, продовжують демонструвати те, що вони кримські українці. Зараз дуже активно в Криму працює партизанський рух, який виконує великий спектр завдань: починаючи від створення якихось проукраїнських графіті чи листівок, так і переходячи до радикальних та більш конкретних дій. 

Про виїзд з окупованого Криму 

Я давно вже планував переїзд на материкову частину України. Як би боляче не було покидати рідний дім, я багато років притримувався такої позиції, що не можна всім людям з проукраїнською позицією покидати Крим, адже, у випадку, коли всі наші покинуть Крим, то це буде означати перемогу росіян, які досягли своєї мети та «витравили» все українське населення з власних домівок. Згодом я став розуміти, що перебуваючи під російською окупацією, немає ніяких перспектив для особистого розвитку і я почав планувати переїзд до Києва. Через деякі обставини я його декілька разів відкладав, але остаточний переїзд я потім запланував на 1 березня 2022 року. Через початок повномасштабної війни – мені не вдалося це реалізувати. Я добре пам’ятаю, як Путін оголосив про те, що він визнає незалежність так званих «ЛДНР» і в той день біля мого рідного міста Саки, де є авіаційна база в смт. Новофедорівка, в той вечір стала прибувати туди величезна кількість російської техніки, летіти літаки і мені стало зрозуміло, що повномасштабному вторгненню – бути. Тоді я почав себе заспокоювати, що встигну виїхати, а початок повномасштабного вторгнення зустріну вже на материковій частині України. Пам’ятаю, як ввечері 23 лютого о 16:00 Росія в односторонньому порядку зачиняє адміністративний кордон з Кримом, а тому нікого не впускає та не випускає. Тоді стало досить страшно й з’явилися думки, що все ж таки не встигну виїхати. Зранку 24 лютого я вже розумію, що не встиг. Це був складний для мене період. Тоді увесь день я був на зв’язку з людьми, які знаходилися на материковій частині України й перевіряв усі можливі новини. Вже ввечері мені зателефонували з незнайомого номера. Я не відповів, але згодом через Instagram мені передзвонила моя давня подруга, яка також з міста Саки, але вже багато років жила в Києві. Від неї я дізнаюся, що вона приїхала тоді в Саки на день народження до своєї мами і також планувала виїжджати 1 березня. Ми з нею опинилися фактично в заручниках. Дуже важкі часи тоді були, все одно намагався брати максимум від ситуації, в якій я знаходився. Те, що я знаходжуся в тилу у ворога, я намагався використовувати як свою перевагу, адже думав про те, яку користь я можу принести Україні. Потім знову почав планувати свій виїзд: знайшов волонтерів, які через лінію фронту вивозять людей з окупованого Мелітополя до Запоріжжя і став планувати дорогу та легенду, яка згодом успішно спрацювала. Шлях на волю проходив через пункт пропуску «ФСБ» в Чонгарі, де мене допитували більше двох годин і потім від Чонгару до Оріхова (Запорізька область), я проїхав через 37 постів окупантів, на кожному з яких мене рятувала моя легенда, яка була продумана до найдрібніших деталей. 

Про легенду

Мені треба було створити відповідний образ людини, яка абсолютно нічим не цікавиться, у якої нейтральна позиція і байдуже на все. Їхав я в Запоріжжя начебто до рідної тітки, у якої серйозні проблеми зі здоров’ям та ускладнення після операції. Її донька поїхала в Польщу одразу після початку повномасштабного вторгнення і вона зараз одна. А тому я начебто їхав, щоб забрати її із Запоріжжя та відвезти до Криму на лікування. Продумано було все до найдрібніших деталей: номер тітки, її сусідів та вигаданої адреси. Це все рятувало мене на російських блокпостах, де окупанти вчиняли справжнє свавілля. Вони відчували повну безкарність й навіть зараз не можу сказати точно, що тоді було складніше: дотримуватися цієї легенди і образу, чи спостерігати за тим, що відбувається. Вздовж дороги по якій я їхав від Чонгару, було дуже багато розстріляних цивільних машин, деякі згорівші, а деякі – цілі, але в дірках від куль. Важко було на це дивитися й розуміти, що це автівки звичайних цивільних людей, які намагалися виїхати з окупації, але їм не пощастило опинитися на дорозі в той момент, коли росіяни розстрілювали все, що рухається. 

Василь Самойлов

Про знайомих з Криму

Безпосередньо людей, які входили до кола мого спілкування – наразі вже в Криму немає, але людей, з якими просто був знайомим й досі підтримую зв’язок – дуже багато. Після того, як я став більш-менш медійною персоною в українському інформаційному полі, то мені почали писати у різних соціальних мережах дуже багато людей, з якими ми бачились декілька разів в житті. Деякі пишуть слова підтримки, а деякі – надсилають дуже цінну інформацію. 

Про рішення вступити в ЗСУ

Те, що я йду до війська, я ще вирішив сам для себе 24 лютого, коли почалася повномасштабна війна. У той момент, коли я прокинувся пів на шосту ранку від того, що  безперервно надходили повідомлення й по їх характеру я розумів, що розпочалася вже не гібридна чи опозиційна, а саме – повномасштабна війна. У той момент я усвідомив, що єдиний для себе шлях на якому я себе бачу – це боронити Україну зі зброєю в руках. 

Про те, скільки зараз кримчан воює проти  Росії

За моїми даними, загалом в Силах оборони України, а це – ЗСУ, Національна гвардія України та інші структури – сумарно перебуває близько 10 тисяч кримчан. 

Про процес деокупації Криму

Для того, щоб щось робити задля деокупації Криму, нам потрібно вийти на адміністративний кордон з півостровом. Найголовнішим фактором у процесі деокупації є те, що Керченський міст має бути знищено. Поки існує цей велетенський ланцюг постачання російської ворожої техніки, зброї та живої сили до Криму – неможливо буде провести будь-якої операції по звільненню півострова. Найголовніший фактор звільнення Криму – це повне знищення Керченського мосту. Після цього вже можна планувати подальшу деокупацію. Незважаючи на те, що за 9 років Росія повністю перетворила Крим на військову базу, якщо обірвати цей ланцюг постачання, то вони опиняються в цілковитій пастці.

Про плани на майбутнє після звільнення Кримського півострова 

На це питання я зараз не зможу чітко відповісти, адже живемо в такий час, коли не знаємо, що буде завтра. Вважаю, що для початку треба виграти війну, звільнити всі окуповані території та всіх наших заручників, які перебувають в полоні, а вже потім можемо планувати подальше мирне життя. 

Читайте нас у Telegram